Сариса (др. грец. – «спис») – це піка, довжиною від 4 до 7 м. яка була призначена для бою в фаланзі македонського типу.
Передумови появи Сариси в Древній Греції
Вперше сариса з’явилась в Древній Македонії, околиці древньогрецького світу при Філіпі ІІ в 359 році до н.е.
Завдяки цим довгим списам йому вдалося створити нову тактику для піхоти, яка не мала собі рівних – македонську фалангу. Вона була створена на противагу грецькій фаланзі.
В 4 столітті до н.е. основним ядром древньогрецьких армій були тяжкі піхотинці гопліти. Ці воїни бились в «грецькій фаланзі» та використовували списи «дорі», довжиною 2-3 м і вагою до 2 кг. Тримаючи зброю верхнім хватом одної руки, піхотинець не міг втримати довший і відповідно тяжчий спис.
Вперше довші древка почали використовувати війська афінського стратега Іфікрата. Він суттєво облегшив захисне озброєння своїх гоплітів. Були повністю замінені кіраси з бронзи на більш облегшенні обладунки з льону – ліноторакси.
Замість тяжкого щита гоплони (прибл. 10 кг) воїни використовували щит пельту. Такі війська почали назвати «пельтасти Іфікрата».
Аби захистити своїх бійців від більш захищених гоплітів, Іфікрат озброїв їх довшими списами (3,5 м проти 2,5 м). До цього такі списи використовувались лише на флоті, де більш довге древко допомагало дістати бійця з палуби ворожого корабля.
Щит пельта закріплювався на передпліччя і ременем через чию бійця. Завдяки цьому у бійця звільнялась друга рука, якої він міг тримати довший й тяжчий спис. Таким чином боєць міг завдавати удару подвійним хватом і при цьому бути захищеним щитом.
Македонська Сариса
Філіп успішно перейняв ідеї гоплітів Іфікрата у своєму війську. Захист воїнів був облегшеним, а щит пельта з ременем через шию, звільняв другу руку.
Щоб ввести більше рядів воїнів у бій, він видав солдатам ударні піки сариси довжиною до 5-6 м. Ці довгі списи давали змогу одночасно брати участь у битві першим п’яти рядам бійців (проти 2 у грецькій фаланзі).
Тяжкі піки важили приблизно 5,5 – 6,5 кг. Воїни могли втримувати їх лише двома руками. Виник новий тип піхотинців фалангітів, який почав називатись сарисофорами, що перекладається буквально «той, хто несе сарису», або «списоносець».
Тепер давайте більш детально розберемо, що таке сариса та з який деталей вона складалась.
Наконечник
Основні відомості про македонську сарису ми беремо зі складових частин, які були знайдені в похованні в Вергані.
Наконечник піки був більш тонким та масивним ніж у звичайному грецькому списі. Звичайні дорі використовувались важкоозброєними гоплітами проти таких самих гоплітів. Тому головною ціллю в бою між грецькими фалангами було нанести ріжучі та колючі удари по незахищеним ділянкам тіла. Наконечники списів дорі були листовидної форми для нанесення ран саме по тілу.
Двійний хват сариси дозволяв використовувати більш тяжкий і вузький сталевий наконечник. Заточене вузьке лезо було спеціально створене аби проходити повз бронзові обладунки гопліта.
Македонський фалангіт міг завдавати удару, який пробивав навіть щит гопліта. Досвідчений фалангіт знав, де під щитом знаходиться рука і цілив саме туди, завдаючи ран ворожому воїну.
Пробитий щит із сарисою, яка в ньому застрягла, вмить ставав непотребом. Витягнути одною рукою піку воїн був не спроможний. Вся ідея грецької фаланги була в цілісності ряду щитів, якими прикривали не лише себе, а і сусіда в строю.
Кидаючи щит, воїн розкривався і розкривав свого товариша для удару від наступного сарисофора. Відвести тяжку піку, яку міцно тримав двома руками фалангіт, було майже неможливо.
Таким чином, використання сариси давало змогу македонській фаланзі перевершувати грецьку. Перед гоплітом із грецької фаланги з’являлось відразу п’ять пік, яки могли не лише пробити його панцир, але і залишити без щита.
Коли воїни македонської фаланги формували щільний бойовий порядок то перед ворогом виникала ціла стіна зі сталевих наконечників. Щоб дістатись хоча б до першого ряду македонських фалангітів потрібно було буквально прорубатися через ліс тяжких сарис.
В індивідуальному бою, через свою довжину и вагу, піка була абсолютно безкорисною. Тому сариса була виключно командною зброєю.
Древко
Древко сариси виготовлялось із міцного кизила та мало діаметр 3,2 см. Цей тип деревини відрізнявся особливою міцністю і розламати або розрубати його було досить складно.
Древка сарис у щільному строю формували додатковий захист від стрілкової та метальної зброї. Цим займались солдати які безпосередньо не брали участі в рукопашному бою.
Перши п’ять рядів, як описувалось вище, розміщували свої піки горизонтально, вступаючи в бій з піхотою супротивника. Бійці, які стояли за ними виставляли піки під нахилом в 45 градусів, а задні тримали вертикально.
Таким чином формувався штучний ліс зі списів в який врізались дротики та стріли, які летіли в задні ряди.
Підтік і втулка
Не зважаючи на доволі міцний кизил, довге древко прогиналось під тяжким наконечником. Аби максимально зменшити цей прогин, на іншому кінці піки розміщували противагу, яка називалась підтоком. Ця деталь важила трохи більше за наконечник і дозволяла витримувати баланс. Робився підтік з бронзи, щоб запобігати іржі.
На кінці підтоку знаходився шип, завдяки якому піку можна було встромлювати в землю. Це допомагало бійцям щільно закріплювати свої списи в землю як під час очікування, так і ефективно зустрічати кавалерію. Противага с шипом також використовувалась як альтернативний наконечник, якщо древко все ж таки ламалося.
Втулка давала можливість розбирати сарісу на дві частини. Це дуже облегшувало її перенесення під час маршу. Замість величезної піки, яку треба було нести горизонтально, солдат ніс на плечі дві компактних половинки.
Сариси Олександра Македонського та Еліністичного періоду
Під час походу на Схід Олександра Великого сариси безальтернативно знищували персидську легку піхоту. В битві при Гавгамелах вони зупинили атаку тяжких персидських колісниць, а в бою при Гидаспі успішно протидіяли навіть бойовим слонам.
Після смерті Олександра македонські фаланги активно застосовувались усіма еліністичними державами під час війн діадохів. Тут вперше сарисофори зійшлися один з одним.
Конструкція македонської піки була простою та універсальною, тому не змінювалась. Єгипетська сариса не відрізнялась від сирійської, тому що усі армії використовували схожу еліністичну зброю.
Лобове зіткнення двох македонських фаланг було довгим та виснажливим. Полководці постійно шукали можливий вихід із цього глухого кута. Правителі еліністичних держав намагались озброювати свої армії ще довшими сарисами аж до 7 м. аби отримати хоча б якусь перевагу. Проте найкраще себе показувала оптимальна довжина у 5-6 м, яка мала оптимальну вагу і не раз була перевірена у боях.
Зникнення та відродження сариси
Значні поразки македонської фаланги при Кеноскефалах (197 р. до н.е.) і Магнезії (190 р. до н.е.) від римських маніпул, змінили тенденції в тактиці в еліністичному світі.
Сариса поступово стала зникати з військ, хоча воїни на кшталт сарисофорів зустрічались і у візантійській армії. У середньовіччі, після значного підвищення ролі кавалерії, армії знову згадали про македонську тактику. Шотладськи шилтрони та швейцарські баталії знову використовуватимуть довжелезні піки. Проте це вже буде зовсім інший світ…
Без сариси не було б македонської фаланги. А без своєї фаланги Олександр не зміг би перекроїти світ. Тому без перебільшення можна зазначити що саме ця зброя зіграла величезну роль не тільки у військовій справі, але і в долі усього Древнього Світу.
Не дарма витратив час. Клас