У запилених залах музеїв, серед шоломів, лат і потемнілих від часу мечів, іноді можна побачити дивну зброю з довгим держаком і страхітливим триголовим наконечником. Це — алебарда. Не така відома, як лицарський меч чи спис, але не менш значуща. Колись вона змінювала хід битв і вершила долі королів. Її клинок пронизував обладунки, гак зривав іменитих вершників із сідел, а вістря прорізало плоть крізь сталь.
Алебарда стала символом цілої епохи: часу, коли піхота повстала проти лицарської вседозволеності, коли дисципліна, сміливість і холодний розрахунок почали перемагати блиск гербів і силу броні. Вона пройшла дуже довгий шлях, залишивши позаду всіх своїх середньовічних сучасників.
Шлях алебарди — це історія про те, як простий, але геніальний винахід селянських ковалів Швейцарії став кошмаром для європейського лицарства і, пройшовши шлях через славу та забуття, перетворився на церемоніальний символ.
У цій статті ми розповімо, як з’явилася алебарда, як вона влаштована, в яких битвах застосовувалася і навіть згадаємо її найвідоміших жертв.
Що таке алебарда?
Алебарда — це різновид древкової холодної зброї, що поєднує наконечник у вигляді списа, широку лезову сокиру та гак для захоплення й обеззброювання противника (іноді — гострий обух для пробивного удару замість гака). Така конструкція робила алебарду універсальною для рублячих та колючих ударів.
Зброя призначалася не лише для нанесення атак, але й для стягування лицарів з коней, прориву строю противника та пробивання важких обладунків.
Термін «алебарда» походить від німецького «Hellebarde», яке утворилося зі середньоверхньонімецьких слів «halm» (держак) і «barte» (бойова сокира).
Воїни, озброєні алебардами, виокремлювалися в окремий клас і називалися алебардниками або алебардистами.
Конструкція алебарди
Алебарда зазвичай мала довжину від 1,5 до 1,8 метра, забезпечуючи бійцю перевагу в дистанції під час бою. Деякі зразки досягали 2,5 м. Вага алебарди залежала від якості матеріалів і варіювалася від 2,5 до 5,5 кг.
Конструкція складалася з довгого держака і наконечника. Держак забезпечував важіль для нанесення потужних ударів і дозволяв піхотинцю тримати ворога на безпечній відстані.
Наконечник мав багатофункціональну конструкцію, однак здебільшого складався з трьох компонентів:
- Шип (або спис)
- Сокира
- Гак або обух
Шип на кінці алебарди використовувався для колючих ударів (як списом або пікою). Він дозволяв не підпускати противника на близьку відстань. Самим вістрям можна було пробити обладунок у вразливих місцях або відштовхнути супротивника.
Сокира (топір) призначалася для потужних рубальних атак. Завдяки довгому держаку сила удару була настільки великою, що могла завдати серйозної шкоди навіть лицарю в повному обладунку. Сокирою воїн також міг перерубати ноги або вбити коня, не захищеного бронею.
Гак використовувався для захоплення або обеззброювання противника. За його допомогою піхотинець стягував вершника з коня, зачепивши його за обладунки або спорядження. У бою проти піхоти воїн міг зачепити ворога за щит чи зброю й потужним ривком вирвати її з рук або навіть повалити супротивника.
Гострий обух був альтернативою гаку і застосовувався для нанесення пробивного удару за принципом клевця. Менша, порівняно з сокирою, площа ураження дозволяла з більшою ймовірністю пробити обладунок.
Як бачимо, алебарда відзначалася високою ефективністю завдяки своїй багатофункціональності, що робило її універсальною зброєю.
Іноді алебарду плутають із бердишем, однак це різні види зброї. Головною відмінністю є наявність у алебарди довгого гострого шипа зверху. Бердиш же мав коротше держало та широке лезо, призначене передусім для ураження незахищених супротивників або коней.
Алебарда також не є пікою, яка мала значно більшу довжину (3–5 метрів) і була виключно колючою зброєю. Завдяки своїй довжині піка служила зброєю стримування, тоді як алебарда використовувалася для ближнього бою.
Найближчою до алебарди зброєю є полекс, який також поєднував у собі спис, сокиру та додатковий боковий елемент. Проте це окремі види древкової зброї, оскільки вони мали різне призначення. Алебарди використовувалися як проста у виготовленні та дешева зброя для боротьби з кіннотою на середній дистанції. Полекс же мав дорожчий розбірний наконечник, а його держак рідко перевищував зріст людини. Основним призначенням полекса була боротьба з броньованим супротивником на ближчій дистанції.
Середньовічна алебарда
Перша згадка про алебарди з’являється у німецького поета Конрада фон Вюрцбурга ще в XIII столітті. Однак це, скоріше, стосується ранніх зразків. Алебарди в тому вигляді, в якому ми їх знаємо зараз, з’явилися в Європі вже в XIV столітті. А масово поширилися вони в XV–XVI століттях, які й стали їхнім «золотим віком».
Поява перших алебард стала відповіддю на домінування важкої лицарської кінноти на полі бою. Піхоті була необхідна універсальна зброя для боротьби з вершниками в латних обладунках.
Батьківщиною «класичної алебарди» вважається Швейцарія. Вона стала символом боротьби за свободу та незалежність швейцарських кантонів. Швейцарські піхотинці, озброєні алебардами, змогли перемогти найкращі лицарські армії Західної Європи — Габсбургів і бургундців. У Швейцарії також було винайдено такі грізні види зброї, як альшпіс, що пронизує обладунки, і нищівний люцернський молот.
Швейцарці не були першими піхотинцями, які перемагали важку кавалерію. Справедливості заради, це робили шотландці зі своїм знаменитим шилтроном у битві при Беннокберні (1314 р.) і фламандські ополченці зі своїми годентагами в битві при Куртре (1302 р.). Проте саме швейцарці створили професійну, дисципліновану піхоту, яка домінуватиме на полі бою майже два століття…
Однією з перших великих битв, що показали ефективність алебарди, стала битва під Моргартеном (1315 р.). Швейцарські селяни, значною мірою завдяки новій зброї, вщент розгромили австрійських лицарів.
Швейцарська тактика застосування алебард полягала у створенні щільного строю, який виставляв уперед гострі наконечники й не підпускав ворога. Вершники, що влітали в такий стрій на великій швидкості, просто наштрикувались на безліч вістрів. Тих же, кому щастило прорватися крізь перші ряди, рубали лезами й стягували гаками на землю, де їх чекала неминуча загибель.
Побачивши ефективність алебард, невдовзі всі західноєвропейські армії почали озброювати ними свою піхоту. Алебарди широко застосовувалися піхотинцями у всіх значущих європейських війнах XIV–XV століття:
- Швейцарські війни за незалежність (1315–1499)
- Столітня війна (1337–1453)
- Гуситські війни (1419–1434)
- Війна Червоної та Білої Троянди (1455–1487)
- Завоювання Гранади під час Реконкісти (1482–1492)
- Італійські війни (1494–1559)
До кінця XV століття алебардники стали діяти невід’ємно разом із пікінерами. Основним завданням воїнів з піками в такому строю було не підпускати ворога й стримувати його на відстані, а також брати на себе першу атаку кінноти. Алебардники ж вступали у ближній бій, розриваючи ряди супротивника своїми ударами. Також вони допомагали безпорадним у ближньому бою списоносцям справлятися з вершниками, які прорвали стрій, стягуючи їх гаками й добиваючи у рукопашній сутичці.
Найвідомішими жертвами алебарди стали герцог Бургундський Карл Сміливий і англійський король Річард III.
Карл Сміливий був убитий швейцарськими алебардниками в битві під Нансі у 1477 році під час Бургундських війн (1474–1477 рр.). Незабаром після його смерті одне з наймогутніших держав Західної Європи — Бургундське герцогство — припинило своє існування.
Річард III став останнім англійським королем в історії, який загинув у бою. І вбитий він був алебардою валлійського піхотинця під час битви на Босвортському полі у 1485 році. Загибеллю Річарда завершилася Війна Троянд в Англії.
Тож із впевненістю можна сказати, що алебарда значною мірою вершила великі історичні події.
У пізньому Середньовіччі алебарда стала провісником нової епохи. Її лезо знову зробило піхоту важливою силою і зламало лицарську пиху. Вона не просто трощила сталь — вона ламала сам порядок, повалюючи навіть королів і змінюючи хід історії.
Але поряд із королівськими трагедіями саме повсякденна тактика бойового застосування зробила алебарду настільки незамінною на полях битв. До кінця XV століття алебардники стали невіддільною частиною бойового порядку разом з пікінерами.
Алебарди Ренесансу та Нового Періоду
Зв’язка алебардників зі списоносцями впевнено перейшла в XVI століття. В епоху Італійських війн швейцарська піхота домінувала на полі бою завдяки своїй перевіреній тактиці застосування алебард разом з піками. Швейцарські найманці наступали щільними атакувальними колонами — баталіями.
Ця тактика виявилася настільки ефективною, що її перейняли запеклі вороги швейцарців — німецькі ландскнехти. У битвах великих мас списоносців алебардники намагалися прорвати стрій противника, завдаючи нищівних ударів зверху й з боків від списів.
Зі ширшим розповсюдженням вогнепальної зброї на початку XVI століття швейцарська тактика почала давати збій. Під Мариньяно (1515 р.) швейцарська піхота, яка все ще повністю покладалася на списи та алебарди, зазнала катастрофічних втрат від французької артилерії.
Аналогічна ситуація повторилася у 1522 році під Бікоккою, де швейцарці та ландскнехти безуспішно намагалися атакувати іспанські позиції, укріплені великою кількістю аркебузирів. Списи й алебарди виявилися безсилими проти масованого вогню, що ознаменувало занепад класичної швейцарської піхотної тактики.
Алебарди широко використовувалися воїнами Мальтійського ордену проти османів під час Великої облоги Мальти у 1565 році. Вони добре показали себе в обороні укріплень та ближньому бою в проломах стін.
Із розвитком вогнепальної зброї характер війни істотно змінився. Наприкінці XVI століття результат битв усе частіше визначався вогнем аркебуз і мушкетів, а щільні колони списоносців стали радше захищати стрільців, ніж самі йти в атаку.
Альтернативою швейцарським баталіям стала іспанська терція, яка спочатку використовувала мечників (родельєрос) для підтримки списоносців у ближньому бою. Після 1530-х років роль ближнього бою в іспанській армії перейшла до алебардників. Але вона вже не була значною, і до кінця XVI століття кількість алебардників у типовій терції ніколи не перевищувала 10% особового складу, тоді як списоносці становили 30%, а аркебузири з мушкетерами — 60%.
У Нідерландах, одному з центрів військової революції XVI–XVII століть, алебарди ще застосовувалися лише на початку Вісімдесятирічної війни (Нідерландської революції). У 1580-х роках, після військових реформ принца Моріца Оранського, в одній голландській роті нараховувалося близько 9% алебардників. Вони не відігравали вирішальної ролі й призначалися для охорони знамен і офіцерів, а також виконували функції вартових. До 1600 року алебарди в голландській армії залишалися виключно як зброя сержантського складу.
В Англії більш популярним був місцевий аналог алебарди — білгук (біл). Англійські більмени становили значну частину піхоти ще за часів Тюдорів. Битва при Флоддені (1513 рік) між Англією та Шотландією стала останнім боєм на Британських островах із масовим застосуванням бігуків (англійцями) та алебард (шотландцями).
На час Англійської громадянської війни (1642–1651 рр.) піхота вже складалася виключно зі списоносців і мушкетерів. Алебарди зберігалися лише у міській міліції та як офіцерська зброя.
У XVI столітті алебарди повоювали не тільки в Європі, але й потрапили до Південної Америки разом із конкістадорами, що завоювали Мексику й Перу. У Північній Америці вони з’явилися з першими колоністами.
Англійські поселенці в Джеймстауні (перше поселення англійців на території сучасних США) та голландці в Новому Амстердамі (сучасний Нью-Йорк) тримали алебарди на озброєнні своїх гарнізонів. Відомі випадки застосування алебард ополченцями Нової Англії проти індіанців під час Пекотської війни (1636–1638 рр.).
А тепер давайте подивимось, як змінювався вигляд алебарди відповідно до духу часу.
Види алебард
Класифікація алебард, як і іншої середньовічної древкової зброї, ускладнюється відсутністю єдиних стандартів у Середньовіччі. Кожен коваль і майстерня виготовляли конструкцію на власний розсуд або ж за замовленням покупця. Це породило безліч незвичних різновидів алебард.
Алебарди еволюціонували з плином часу, що дозволяє нам класифікувати їх за історичними періодами. Виходячи з основних змін у дизайні та розвитку, можна виділити три основні типи:
- Ранні алебарди (XIII–XIV століття)
- Класичні алебарди (XV–XVI століття)
- Церемоніальні алебарди (після XVI століття)
Перші алебарди по суті являли собою сокиру, закріплену на довгому держаку. Ранні зразки були дуже схожі на іншу французьку зброю — вульж. Це схожість також підтверджується одним із перших згадувань алебарди, яку хроністи називали «швейцарський вульж». Кріплення наконечника до держака здійснювалося за допомогою двох кілець, що було дешевим, але не надто надійним варіантом конструкції.
Подальший розвиток алебарди ознаменувався появою шипа та невеликих гаків. Ранні алебарди характеризуються випуклим лезом сокири.
Класичні алебарди вже мали цільний наконечник із широким лезом сокири, довгим шипом і виразним гаком для захоплення. Монолітна конструкція забезпечувала більшу міцність і надійність.
Лезо сокири виготовлялося плоским із гострими кутами, оскільки зброю вже загострювали для кращого пробивання броньованих противників. Золотим віком класичної алебарди є XV століття та військові походи швейцарців.
У XVI–XVII століттях конструктивно алебарда складалася з тих самих частин. Однак із поширенням вогнепальної зброї на полі бою стало менше броньованих противників. Відповідно, відпала й потреба пробивати обладунки. Тому в епоху Відродження лезо сокири знову набуває опуклої форми.
Також у цей період з’явилися алебарди з увігнутим лезом-півмісяцем. Це була остання суттєва модифікація конструкції.
Починаючи з XVII століття, алебарда втратила своє значення як бойова зброя піхоти й набула церемоніального значення. Її почали носити офіцери, міські стражники та почесні варти — не для війни, а як символ посади, влади й статусу.
Тому в церемоніальних алебардах бойові властивості поступаються місцем естетичному вигляду. Вони відзначаються декоративними лезами з гравіюванням, орнаментами та різноманітними прикрасами. У таких алебардах часто відсутні шипи й гаки — через відсутність практичної потреби.
Занепад алебарди
На початку XVII століття в Європі повністю домінувала тактика поєднання солдатів з піками та мушкетерів — так звана тактика «піки і пострілу». Пікінери, озброєні додатковими мечами для ближнього бою, повністю витіснили алебардників з передової лінії.
Проте алебарда ще встигла взяти участь у Тридцятилітній війні (1618–1648 рр.). На її початку окремі алебардники ще зустрічалися в лавах німецьких і іспанських армій.
Короткочасне збільшення частки алебардників у військах Католицької ліги спостерігалося з 6% у 1625 році до 15% у 1627-му. Це було зумовлено необхідністю посилити піхоту для рукопашного бою в умовах, коли бойові порядки стали більш розрідженими через зростаюче використання мушкетерів. Утім, це співвідношення залишилося винятком.
У шведських військах короля Густава Адольфа, які вважалися найсучаснішою армією середини XVII століття, алебарди вже зустрічалися лише в офіцерів. До 1640-х років навіть консервативні іспанські терції остаточно відмовилися від алебард, перейшовши виключно до поєднання списів і мушкетів.
Переломним моментом для всієї холодної зброї стало прийняття на озброєння французькою армією перших зразків багнетів (багінетів) у 1647 році. Із їх подальшим поширенням в європейських арміях усе древкове озброєння виявилося застарілим і більше не вписувалося в нову лінійну тактику.
Як офіцерська та сержантська зброя, алебарда встигла взяти участь у боях XVIII століття. Командири використовували її для вирівнювання строю та підтримання лінії солдатів. У британській армії XVIII століття сержанти лінійних рот формально були озброєні алебардами аж до 1792 року, допоки їх остаточно не замінили спонтони (укорочені списи).
Під час Війни за незалежність США (1775–1783 роки) британські війська привезли алебарди до Америки як зброю сержантів. Проте на практиці їх майже не використовували, надаючи перевагу мушкетам. Одним із останніх зафіксованих бойових епізодів із використанням алебарди стало захоплення американськими революціонерами 1 липня 1775 року поблизу Бостона кількох трофеїв, серед яких була одна британська алебарда.
Спадщина
Алебарда стала символом епохи, коли на полях битв панували не доблесть і меч, а дисципліна й сила організованої піхоти. Сяючи на полі бою у XIV–XV століттях, вона продовжувала служити й у наступні століття, але з часом для неї вже не залишилося місця у світі штиків і мушкетів.
Поява штика, здатного перетворити кожного стрільця на універсального бійця, що поєднував у собі функції списоносця й мушкетера, остаточно зробила алебарду анахронізмом. Окремі підрозділи, озброєні древковою зброєю, просто стали непотрібними. Та алебарда не зникла безслідно — вона знайшла нову роль — не в бою, а в традиції.
Дивовижно, але алебарда досі перебуває на озброєнні й у наші дні. Сьогодні її можна побачити в руках церемоніальних гвардійців. Найвідомішим таким підрозділом є швейцарська гвардія Ватикану, яка несе службу у формі епохи Відродження.
У руках швейцарських гвардійців алебарда зберігає зв’язок солдатів із їхніми великими предками. Також у низці армій Європи й Америки алебарди продовжують використовуватись як атрибути сержантів або почесних варт — не як зброя, а як знак спадкоємності й військової честі.
Можна уявити, як десь у музеї, за склом, стара алебарда, мов сивочолий ветеран, стримано спостерігає за своїми нащадками — за рушницями та автоматами. Вона вже не в строю, але в її сталевому вістрі живе пам’ять про ті часи, коли витримка та точний удар могли змінити хід історії.
