Яскравий образ кірасира як вершника у сталевій нагрудній броні знайшов відображення у багатьох творах мистецтва і став частиною військової традиції Європи. Кірасири, з’явившись у Європі в XVI столітті як спадкоємці лицарської кінноти, протягом чотирьох століть були основною важкою кавалерією більшості армій світу. За їхню силу й могутність їх називали «великими людьми на великих конях», а Наполеон Бонапарт – «залізними людьми».
У цій статті розглянемо історію та бойовий шлях кірасирів крізь епохи й битви. Також простежимо еволюцію їхнього спорядження та озброєння. Наприкінці торкнемося особливостей кірасирських підрозділів у різних країнах.
Хто такі кірасири? Поява перших кірасирів
Ось український переклад вашого тексту:
Історія появи кірасирів пов’язана з глибокими змінами у військовій справі Європи. Вони з’явилися на заході епохи лицарства, коли сталеві лати тріщали під пострілами перших аркебуз. Формування кірасирів як нового виду війська стало відповіддю на цей виклик часу.
Кірасир — це важкоозброєний кавалерист XVI–XIX століть, споряджений кірасою та шоломом (на ранніх етапах — повними обладунками), озброєний палашем і вогнепальною зброєю. Назва походить від французького cuirassier — «той, хто носить кірасу».
Перші загони, які стали називати кірасирами, з’явилися у Священній Римській імперії у 1484 році. Засновані імператором Максиміліаном I, ці кавалерійські підрозділи складалися з хорватських найманців і майже не відрізнялися від звичайної легкої кінноти того часу.
Перші повноцінні підрозділи важкої кавалерії, яких можна вважати справжніми кірасирами, з’явилися в Європі вже у XVI столітті. Спочатку їхнє озброєння майже не відрізнялося від спорядження класичних лицарів-жандармів.
Як і інша важка кавалерія, їхнім головним завданням був таранний удар із використанням важкого лицарського списа. Завдяки значній довжині своєї зброї вершник міг легко вражати піхотинця, озброєного стандартною древковою зброєю — такою як гвізарма або алебарда.
Однак широке розповсюдження пікінерів у швейцарських баталіях і загонах ландскнехтів суттєво знижувало ефективність ударної кавалерії. Піхотинці озброювались піками, які були значно довшими за лицарський спис. Завдяки цьому вони отримували можливість атакувати вершника ще до того, як він досягав їхнього строю.
У результаті важкі лицарські списи поступово були витіснені легшими й більш зручними кавалерійськими пиками, які виявилися практичнішими в нових умовах. Слідом за пікінерами на полі бою з’являється все більше солдатів із вогнепальною зброєю. І якщо лицарські лати ще могли витримати влучання стріли чи арбалетного болта, то від кулі, особливо на близькій відстані, вони вже не рятували.
Дорога й нечисленна важка кіннота почала зазнавати значних втрат ще до моменту таранного удару. У цей період важкі кавалеристи поступово зменшують кількість обладунків через їхню непрактичність. До того ж економія коштів на повне озброєння дозволяла формувати більшу кількість вершників.
Переломним моментом у розвитку кірасирів як самобутніх підрозділів стало винайдення колісцевого замка (його винахід часто приписують Леонардо да Вінчі). На відміну від аркебуз, тепер не було потреби постійно підтримувати тління ґнота — що було майже неможливо зробити верхи.
Новий винахід призвів до поширення особистої вогнепальної зброї серед вершників. Закуті в лати лицарі поступово трансформувалися в нову форму важкої кінноти, вже пристосовану до реалій порохової епохи.
Перші колісцеві пістолети з’являються на полі бою в 1520–1530-х роках. Проте через надзвичайно високу вартість таку зброю могли дозволити собі лише найбагатші вершники. До середини XVI століття пістолети стають більш доступними, і їхнє використання в кавалерії набуває масового характеру. У цей період кірасирські підрозділи повністю відмовляються від списів, використовуючи меч як основну холодну зброю.
Піхотний стрій з незначною кількістю аркебузирів виявився надзвичайно вразливим перед новим типом пістолетної кінноти. Щоб ще більше посилити свою перевагу й вогневу міць, вершники активно застосовували нову тактику, яка отримала назву «караколь».
Караколь (від ісп. caracol — «равлик») — це тактичний прийом кавалерії, суть якого полягала в поетапних залпах кінних стрільців. Шеренга вершників стріляла з пістолетів і одразу відходила в тил для перезарядки, а її місце займала наступна лінія. Під час цих маневрів рух вершників по спіралі нагадував форму мушлі равлика — звідси й походить назва цього бойового стилю.
Кавалерія, уникаючи ближнього бою, зосередженим вогнем подавляла аркебузирів і проріджувала щільні ряди пікінерів. Для посилення вогневої міці кожен вершник мав кілька пістолетів, які тримав у поясних та сідельних кобурах.
Коли стрій противника був достатньо ослабленим, кавалеристи переходили до вирішального удару. Оголивши мечі, вони врубувалися у ворожий лад, рубаючи клинками деморалізованого супротивника. Із середини XVI століття караколь із подальшим рукопашним боєм став основною тактикою нової важкої кавалерії — кірасирів та рейтарів.
Рейтар (від нім. Reiter — «вершник») — це тип важкої кавалерії XVI–XVII століть, що з’явився в Німеччині. Рейтарі носили полегшені обладунки та виконували роль кінних стрільців. Основною зброєю рейтара була пара колісцевих пістолетів і клинок для ближнього бою.
Тактика, а також озброєння кірасирів і рейтарів у XVI столітті були практично ідентичними. Тому не дивно, що в багатьох країнах (наприклад, у Німеччині та Московському царстві) кірасирів часто називали рейтарами.
Однак деякі відмінності все ж існували. Кірасирські підрозділи традиційно комплектувалися дворянами (подібно до лицарських загонів), тоді як рейтарські — найманцями з простого стану. Рейтарі робили ставку на стрільбу, рідко вступаючи в рукопашний бій. Натомість кірасири, маючи гарячий благородний норов, часто йшли в рукопаш одразу після кількох пострілів.
Відповіддю піхоти на домінування пістолетної кавалерії в середині XVI століття стало появлення мушкетерів і збільшення кількості стрільців у терціях і баталіях. Потужний мушкет із довгим стволом дозволяв уражати вершника ще до того, як той наближався на ефективну для пістолета дистанцію.
Зростання чисельності стрілецьких частин зробило неможливим для менш чисельних кавалерійських загонів придушувати піхотний стрій вогнем. Кірасири знову зіткнулися з необхідністю змінювати тактику…
Напівлати та обладунки ранніх кірасирів
«Я наблизився до нього впритул і зробив один постріл. Я влучив, бо він похитнувся в сідлі, але розвернув коня і поскакав геть. Я наздогнав його і вистрілив із другого пістолета майже впритул. Я не міг промахнутися, бо буквально торкався дулом його шолома. Але обладунки виявилися дуже добрими. Пістолетна куля не завдала йому шкоди».
— капітан Річард Еткінс про сутичку з полковником Хаслріггом під Раундвей-Даун, 1643 рік.
Давайте ближче розглянемо, чим були озброєні та в що були вбрані кірасири епохи Відродження. У XVI–XVII століттях основним обладунком кірасира стали напівлати.
Напівлати — це полегшений тип обладунку, який захищав лише верхню частину тіла, без захисту ніг. На відміну від повного лицарського обладунку, напівлати не включали поножів та металевих черевиків (сабатонів). Такий обладунок також називали три-чвертним або обладунком ¾.
Відмова від захисту ніг була також пов’язана з особливостями бою проти пікінерів, адже пика була основною зброєю піхоти цього періоду. Орудуючи довгим древком, піхотинцю було легше завдавати ударів по більшій цілі — тулубу вершника або його коню.
Оскільки ймовірність влучання в ноги вершника зменшилася, кавалеристи замість латної захисної частини для ніг почали носити зручні високі шкіряні чоботи. Кірасири також часто відмовлялися від металевих рукавиць, оскільки в них було практично неможливо перезаряджати пістолет.
Відмова від застарілих елементів дозволила зменшити загальну вагу обладунку, яка й без того була значною. Повний кірасирський обладунок із належним захистом від куль міг важити 25–30 кг. Багаті вершники віддавали перевагу дорожчим і важчим обладункам із підвищеною міцністю. Ті ж, хто не міг собі такого дозволити або мав проблеми зі здоров’ям, купували полегшені обладунки (близько 12 кг), але з меншою захисною здатністю.
У 1629 році в Англії за повний комплект якісного кірасирського обладунку потрібно було заплатити 4 фунти 10 шилінгів. Для порівняння: спорядження легкого кінного аркебузира оцінювалося лише в 1 фунт 6 шилінгів — тобто майже вчетверо дешевше.
Кіраса, що, власне, й дала назву цьому типу війська, була ключовим елементом захисту, прикриваючи життєво важливі органи. Вона являла собою панцир, що складався з двох частин — нагрудної та спинної пластини, з’єднаних ременями на плечах і в поясі.
Кіраси виготовлялися з високоякісної сталі й могли мати товщину кілька міліметрів. Для додаткового захисту грудної клітки до них нерідко кріпили плакарт — підсилену пластину у верхній частині нагрудника.
У XVII столітті серед авторитетних зброярів була поширена традиція залишати на обладунках своєрідний «знак якості». Після виготовлення майстер перевіряв панцир на кулестійкість, роблячи постріл із пістолета. На кірасі залишалася вм’ятина, яка слугувала доказом того, що броня витримує влучання кулі. У такому вигляді її й передавали покупцеві.
Кірасирські шоломи поступово еволюціонували від закритих лицарських до відкритих касок із гребенем. У XVI столітті були популярні шоломи типу армет або бургонет (часто з підйомним забралом). Пізніше вершники дедалі частіше почали носити шишаки або шоломи-моріони з повністю відкритим обличчям — для зручності стрільби.
Щоб захистити метал обладунків від іржі та тим самим спростити догляд за ними, їх часто покривали чорною фарбою. Нефарбовані кіраси були ознакою високого статусу та заможності власника. Річ у тім, що підтримувати таку броню в належному стані було непросто — її потрібно було регулярно чистити й полірувати. Догляд за блискучими обладунками вимагав багато часу, і це зазвичай доручали слугам, утримання яких також коштувало чимало. На обладунки не шкодували грошей, адже вони перетворювали кірасира на справжню рухому фортецю на полі бою.
«Якби його провіант був такий же добрий, як і обладунки, він міг би витримати облогу сім років.»
— іронічний коментар короля Англії Карла І про сера Артура Хаслрігга після випадку під Раундвей-Даун, 1643 рік.
Обов’язковим спорядженням кірасира було міцне кавалерійське сідло з високою лукою. Воно допомагало триматися в сідлі під час таранного удару та стрільби з пістолета. До сідла також кріпилися кобури для пістолетів із шкіряними клапанами.
Ще одним невід’ємним елементом були шпори. Саме удар шпорами по боках змушував коня забути про самозбереження й підтримувати максимальну швидкість під час атаки.
На ранніх етапах, за лицарською традицією, коней ще прикривали налобниками та нагрудниками. Однак від такої броні відмовилися вже на початку XVI століття, щоб зменшити вагу, яку носив кінь, і тим самим підвищити його витривалість та маневреність на полі бою.
Кірасири 17 століття
У XVII столітті караколь перестала бути ефективним засобом бою, а затяжні перестрілки з піхотою стали згубними для кінноти. Зворотним боком збільшення кількості стрільців у піхоті стало зменшення частки пікінерів, що суттєво послабило захист від кавалерійських наскоків.
Основною тактикою кірасирів у боротьбі з піхотою стали два залпи з наявних пістолетів і подальша атака в ближньому бою. Спочатку вогневою підготовкою проріджували ряди пікінерів, які прикривали стрій.
Після цього вершники врубувалися в побудову й завдавали нищівних ударів важкими клинками, розсіюючи супротивника. Обстріл і атака проводилися на дуже близькій дистанції, аби піхота не встигла перегрупуватися й відбити натиск.
ридцятилітня війна продемонструвала ефективність нової тактики. Важкий кавалерист XVII століття вже не обвішувався пістолетами, а брав із собою лише пару.
Шведський король Густав II Адольф узагалі наказав своїм кірасірам робити лише один постріл — безпосередньо перед атакою. Постріл упритул шокував противника, і відразу за ним слідував блискавичний натиск, який не давав піхоті часу на перегрупування. Оскільки стрільба велась майже впритул перед кидком, кавалеристи нерідко просто викидали пістолети, щоби швидше перейти до рукопашного бою.
За правління Густава Адольфа також було скорочено глибину бойового ладу важкої кавалерії. Замість традиційних 6–10 шеренг (характерних для караколю), шведська кіннота вишиковувалась у три ряди. Цього було достатньо для потужного фронтального удару, й водночас дозволяло при тій самій кількості вершників охоплювати ширший фронт, підвищуючи ефективність атаки.
Завдяки залізній дисципліні та новій тактиці шведська кавалерія вважалася найкращою в Європі. Нав’язуючи рукопашний бій і не втягуючись у перестрілки, вона змогла ефективно протистояти не лише піхоті, а й іншим кінним стрільцям. Німецькі рейтарі, зіштовхуючись зі шведськими кірасирами, просто не встигали достатньо їх обстріляти, перш ніж ті стрімко зближувались і врубувалися в їхні ряди.
На близьких дистанціях, на яких тепер діяли кірасири, їхні обладунки вже майже не захищали від куль. Тому захисне спорядження поступово скоротилося до кіраси й шолома. Головною перевагою важкої кінноти відтепер стала не броня, а атака та натиск. До середини XVII століття напівлати остаточно застаріли, а наприкінці століття вершники у тричвертних обладунках виглядали радше як експонати з музею.
Постійно адаптуючись і змінюючи тактику, на початку XVIII століття кірасири повністю витіснили в Європі всі інші типи важкої кавалерії. Уже наприкінці Тридцятилітньої війни навіть сам термін рейтар зустрічався рідко — всіх важкоозброєних вершників почали просто називати кірасирами.
Зброя кірасира
Як ми вже зазначали раніше, головною зброєю перших кірасирів був лицарський спис, яке згодом замінила коротка кавалерійська піка. Коли ж древкова зброя втратила свою ефективність для кінноти, важкі вершники перейшли на мечі та шпаги. Також для ближнього бою іноді використовували кавалерійські клевці — вони добре показували себе проти броньованих супротивників.
Проте з часом кірасири знайшли ідеальну для себе зброю. Палаш — нащадок лицарського меча — став тим самим канонічним клинком кірасира упродовж XVIII–XIX століть.
Палаш — це важка холодна зброя з довгим, прямим і широким клинком, пристосованим як для рублячих, так і для колючих ударів. Завдяки своїй довжині (до одного метра) та масі, палаш дозволяв вершнику завдавати надзвичайно потужних ударів, не втрачаючи контролю в сідлі. Міцність і пробивна сила палаша робили його ідеальною зброєю для лобової атаки кірасирів у щільному строю.
Удар палашем, посилений розгоном коня, завдавав страшної шкоди. У сутичках із супротивною кавалерією палаш давав кірасиру перевагу завдяки довшому клинку та великій силі удару. На відміну від вигнутої шаблі, палаш мав пряме лезо, що дозволяло наносити особливо ефективні колючі удари, здатні пробити м’який обладунок або шинель противника. Згодом палаш став символом усієї важкої кавалерії.
У XVI–XVII століттях як основну вогнепальну зброю кірасири використовували колісцеві пістолети. Щоб не витрачати час на перезаряджання, вершники возили із собою одразу 2–4 пістолети, які зберігали в кобурах перед сідлом. Цікавим зразком ранньої кавалерійської зброї був двоствольний пістолет — допельфастер (Doppelfaustfeuerwaffe).
Допельфастер (нім. Doppelfauster, від Doppel — «подвійний») — це пістолет із двома стволами, який дозволяв зробити два постріли поспіль без перезаряджання. Такі пістолети з’явилися приблизно в середині XVI століття разом із розвитком колісцевого замка. Вважається, що один із перших зразків був створений у 1536 році майстром Камілло Вітеллі з Пістої (Італія). Допельфастери були дорогими та зустрічалися рідко. Вони вдвічі збільшували вогневу міць вершника, однак і заряджати їх потрібно було вдвічі довше.
У XVIII–XIX століттях на зміну колісцевим пістолетам прийшли більш досконалі кременеві. У цей же період на озброєнні кірасирів з’являються кавалерійські карабіни, які дозволяли вести вогонь на більші відстані.
Кірасири XVIII століття
На початку XVIII століття більшість армій Європи остаточно перейшли до лінійної тактики бою. Піхота, озброєна кременевими рушницями, шикувалася в довгі розтягнуті лінії, щоб забезпечити високу щільність вогню по ширшому фронту.
Вогнева міць і скорострільність піхотних підрозділів зросли в рази. Мушкетери, зустрічаючи кавалерійську атаку, встигали дати кілька смертельних залпів. Будь-яка перестрілка кінноти з піхотою остаточно стала програшною стратегією.
Однак із появою багнета з піхотних порядків повністю зникли пікінери, які раніше забезпечували надійний захист від кінноти. Самі ж стрільці витягувались у довгі тонкі лінії.
Наприклад, пруські мушкетери Фрідріха Великого в середині XVIII століття вишиковувалися лише у три шеренги. Попри високу скорострільність (до 4–5 пострілів на хвилину), зменшення глибини ладу стало справжнім подарунком для кавалерії. Кіннота отримала можливість повністю проривати піхотний стрій своєю атакою.
Новою тактикою важкої кавалерії стало швидке зближення й стрімка атака без зупинки на стрільбу. Кірасири повністю відмовилися від залпів перед ударом, адже будь-яке зволікання давало піхоті шанс зробити ще один спустошливий залп.
Щоб підсилити міць натиску, вершники шикувалися в надзвичайно щільний лад — «коліно до коліна». Наскок щільної маси кірасирів буквально змітав розтягнуті піхотні порядки, якщо ті не встигали згрупуватися або відбити атаку вогнем. Такий удар отримав назву «кавалерійський шок» — стрімкий і нищівний таран важкої кінноти, що буквально проламував бойові ряди ворога. Удар важкої кавалерії вкидав у замішання навіть досвідчених ветеранів.
Кірасирські ескадрони для атаки шикувались у дві або три лінії (ешелонами). Щоб підвищити ефективність дії, вони підтримували одне одного: якщо перша хвиля ув’язала в рукопашній сутичці, друга могла обійти її й продовжити натиск або прикрити відступ.
Особливо ефективними були удари у фланг противника. У такому випадку піхотний полк не міг дати повноцінного залпу по наступаючих і скористатися чисельною перевагою в рукопашному бою. Атака з флангу або тилу сильно деморалізувала піхотинців, і стрій часто розбігався в паніці. Основним ризиком для кавалеристів був відкритий простір, який їм потрібно було подолати під смертоносним вогнем супротивника.
У XVIII столітті армії європейських країн були регулярними й комплектувалися професійними військовими. Підготовкою кавалерії займалася держава, а її спорядження закуповувалося за рахунок державної скарбниці. Втім, кірасирські загони традиційно продовжували комплектуватися переважно з дворянського стану.
Висока вартість навчання та оснащення робила утримання важкої кінноти дуже витратним, що обмежувало її чисельність. Тому важку кавалерію стали берегти і вводили в бій лише в критичні моменти битви або для ударів по вже ослабленому ворогу. На початкових етапах бою, коли піхота була свіжою й у повній бойовій готовності, важку кавалерію тримали в резерві, очікуючи слушного моменту для вирішального кидка.
Більшість держав прагнули скоротити витрати на утримання кірасирів і збільшити їхню маневреність та швидкість. У другій половині XVIII століття в кірасирських підрозділах шоломи повністю замінили звичайними трикутними капелюхами (до кінця століття — двокутними). Щоб уберегти голову воїна від шабельних ударів, усередину часто вшивали металевий каркас, який, утім, не захищав від куль.
Багато країн узагалі відмовилися від використання стальних нагрудників у кірасирських частинах. Попри це, підрозділи й надалі називалися кірасирськими — на знак поваги до традиції.
Упродовж усього XVIII століття кількість кірасирських полків у європейських арміях поступово зростала. Наприклад, у Пруссії до кінця століття їх нараховувалося 13, в Австрії — 18. Кірасири остаточно утвердилися в ролі важкої кавалерії, однак справжній зеніт їхньої слави ще був попереду.
Кірасири Наполеона та Наполеонівських війн
На початку XIX століття кірасири переживають свій найяскравіший тріумф на європейських полях битв. У період Наполеонівських війн важка кіннота пережила нове відродження, і саме кірасири опинилися в центрі цього кавалерійського ренесансу.
Наполеон Бонапарт, будучи головним військовим тактиком Європи, високо цінував своїх кірасирів. За їхню доблесть і блиск сталевих нагрудників він називав їх «залізними людьми».
У 1802 році у Франції розпочалася систематична трансформація кавалерійських полків у кірасирські. За час правління Наполеона їх кількість зросла з одного до чотирнадцяти. Незабаром його приклад наслідували й інші європейські держави.
В армії Наполеона відбір до кірасирів проводився не за походженням, а за фізичними параметрами й бойовими заслугами. Інші армії Європи дотримувалися такого ж принципу. Останнім Притулком для дворян залишалися переважно гвардійські частини.
Для важкої кавалерії спеціально відбирали великих і міцних коней, адже велика маса була важливішою за маневреність. Високий зріст і фізична сила були необхідними, щоби втримати такого коня та носити громіздке кірасирське спорядження.
Кірасирів недаремно називали «великими людьми на великих конях». Вага вершника разом із конем і повним спорядженням могла перевищувати 600 кг. Рекрутів найчастіше набирали з уже досвідчених кавалеристів — драгунів або гусарів, які відзначилися в попередніх кампаніях.
Особливістю Наполеонівських війн стало масоване застосування кавалерії. Окремі кірасирські полки почали об’єднувати в великі формування, створюючи цілі кавалерійські дивізії.
Наполеон 7 червня 1805 року створив 1-шу дивізію важкої кавалерії чисельністю 3,5 тисячі осіб. До її складу увійшли чотири кірасирські та два карабінерські полки. Дивізія навіть мала власну артилерію.
Важка кіннота залишалася елітною ударною силою, здатною вирішити результат битви у вирішальний момент. За часів Наполеона тактика кірасирів залишалася незмінною — їх спрямовували в атаку, коли був потрібен стрімкий лобовий удар.
Тактика кірасирів епохи Наполеонівських війн і далі базувалася на використанні ефекту «кавалерійського шоку» — потужної лобової атаки важкої кавалерії в щільному строю. Великі маси важкої кінноти в густих колонах атакували ескадрон за ескадроном, доводячи силу натиску до максимуму. Вогнепальною зброєю кірасири практично не користувалися, покладаючись на важку шаблю або палаш.
Навіть постріл не міг одразу зупинити кірасира під час атаки. За інерцією понад пів тонни плоті й сталі все одно вривалися у ворожий стрій. Проламуючи лаву, кірасири починали обрушувати важкі палаші на тих, кому не пощастило опинитися поруч. Ефективною відповіддю піхоти на кінні атаки стало каре.
Каре (від фр. carre — квадрат, квадратний) — це щільний оборонний стрій піхоти у формі прямокутника або квадрата, який використовували для відбиття атак кавалерії. Солдати формували кожну сторону квадрата в кілька шеренг, виставляючи багнети назовні й ведучи вогонь у всі напрямки. Усередині каре розташовувалися офіцери, знамена та поранені.
Однак навіть досвідченій піхоті потрібен був час, щоб встигнути збудувати каре. Тому завданням кірасирів було дістатися до піхоти до того, як вона встигне зімкнути ряди й перетвориться на важкодоступну ціль. Саме тому кірасир кидали в бій у той момент, коли ворог уже був ослаблений артилерією та рушничним вогнем.
Передчасне застосування важкої кавалерії могло обернутися катастрофою. Яскравим прикладом такої невдалої атаки стала битва при Ватерлоо (1815 рік). Маршал Ней неправильно оцінив обстановку й атакував британську піхоту, яка встигла збудуватись у захисні каре. Атака провалилася, а французька кіннота зазнала величезних втрат і повністю втратила боєздатність у цьому бою.
Кірасири рідко вступали в бій на початковому етапі битви. У бойових порядках армії вони зазвичай перебували в резерві. Їхня цінність була дуже високою, і ними намагалися не ризикувати без нагальної потреби. Кірасирів не кидали в атаку першими, оскільки важкій кавалерії були потрібні відкрите поле й відповідний момент. Кірасирські полки здебільшого вводили в бій для вирішального удару (коли ворог хитався або оголював фланги), а також у критичні моменти, коли ризик їхньої втрати виправдовував можливий результат.
Кірасирські ескадрони також були ефективним інструментом для контратак проти ворожої кавалерії. Зіткнення хороброго гусара з кірасиром віч-на-віч найчастіше завершувалося перемогою кірасира — важкий палаш і броня давали йому колосальну перевагу в рукопашному бою. Легка кавалерія, озброєна пиками та шаблями, зазвичай намагалася уникати сутичок із важкими вершниками.
Кірасирів також використовували для добивання та переслідування відступаючої піхоти. Налітаючи на деморалізованих солдатів, кірасирські ескадрони просто не залишали їм жодного шансу зібратися з силами та перегрупуватися.
Преслідуючи й атакуючи відступаючу піхоту, кірасирські ескадрони не давали ворожим піхотинцям жодної можливості відновити стрій чи чинити організований опір.
Кірасири стали невід’ємною частиною наполеонівських битв. У ключові моменти вони демонстрували не лише силу натиску, а й високий бойовий дух, часто б’ючись на найнебезпечніших та найважливіших ділянках поля бою.
Ось лише короткий перелік битв, у результат яких кірасири відіграли суттєву роль:
- Аустерліц (1805)
- Прейсіш-Ейлау (1807)
- Ваграм (1809)
- Бородіно (1812)
- Лейпциг (1813)
Кірасири Наполеона стали втіленням сили, дисципліни та військового мистецтва своєї епохи. Їхній блиск, натиск і роль у вирішальні моменти зробили важку кавалерію втіленням тріумфу та потужного вирішального удару на полі бою.
Уніформа кірасирів часів Наполеона
На початку XIX століття зовнішній вигляд кірасирів набув завершеної й впізнаваної форми, ставши уособленням важкої кавалерії своєї епохи. Уніформа поєднувала в собі всі необхідні елементи: практичність, грізний вигляд і парадний блиск.
У битвах Наполеона, де кількість солдатів сягала сотень тисяч, і втрати були не менш масштабними. Щоб максимально вберегти свої елітні кірасирські частини, практично всі держави повернули до їхнього спорядження кіраси та шоломи.
Центральним елементом та візитною карткою кірасирів була кіраса — нагрудна броня, що складалася з двох сталевих пластин (грудної та спинної). Під неї надягали сорочку з високим коміром і краватку, яка захищала шию від натирання сталевими краями.
В арміях часів наполеонівських війн вважалося, що кіраса повинна витримувати влучання з мушкета з відстані понад 40 кроків. Однак на практиці це рідко відповідало дійсності.
Кіраса й справді могла врятувати власника від кулі мушкета на зниженій траєкторії. Якщо вершнику щастило, куля могла влучити під кутом і рикошетити від нагрудника. Тим не менш, кіраса могла захистити від уламків, картечі, а також пострілу з пістолета.
Основною перевагою вершника в латах була не стільки куленепробивність, скільки захист у рукопашному бою — від багнетів, шабель і пік. Крім того, кіраса справляла потужний психологічний ефект. Під час ближнього бою кавалерист почувався захищеним, а тому проявляв більшу стійкість і хоробрість.
На супротивника кірасири справляли сильний моральний тиск. Один тільки вигляд лавини вершників у сталевих кірасах, що мчать в атаку, тремтіння землі й гул копит — усе це могло спричинити паніку ще до фізичного зіткнення.
Деякі нації, не маючи промислових можливостей для масового виробництва нагрудників для своїх вершників, відмовлялися від них. Щоб скоротити витрати, Австрія, наприклад, пробувала споряджати своїх кірасирів лише нагрудною пластиною, проте згодом повернулася до повноцінного захисту, визнавши експеримент невдалим.
Під час наполеонівських війн у кірасирських підрозділах поширився драгунський шолом. У класичному варіанті такий шолом виготовлявся з міцної шкіри на латунному каркасі або й зовсім був повністю сталевим.
Класичним зразком вважається французький кірасирський шолом зразка 1809 року. Сталевий шолом мав високий мідний гребінь, який забезпечував надійний захист від шабельних ударів зверху. На гребінь кріпився високий султан із пір’я півня — символ належності до елітних частин.
До шолома також кріпився довгий плюмаж із кінського волосся. Цей «хвіст» виконував не лише декоративну функцію, а й захищав шию від шабельних ударів. У деяких випадках в оздобленні використовували хутро (у французів — ведмежий), яке додатково пом’якшувало удари.
У повсякденній службі та під час відпочинку кірасири могли носити звичайні головні убори. У Франції, наприклад, був запроваджений суконний фуражний ковпак bonnet de police, який прикрашався оздобленням полкового кольору та китицею.
Ранні мундири кірасирів (колети) шили з м’якої замші, стійкої до тертя об металеву кірасу. До XIX століття у всіх країнах уніформу почали виготовляти вже з грубого сукна. Однак світло-жовтий відтінок, що нагадував перші кірасирські мундири, зберігався як данина традиції. Саме тому в більшості європейських армій кірасири носили білі мундири. Винятком залишалася Франція, де традиційним кольором залишався темно-синій.
Трубачі та прапороносці в кірасирських ескадронах мали відмінну форму. Цікавим був звичай інверсивних (зворотніх) кольорів, коли основний колір мундиру музиканта був допоміжним кольором полку, а основний полковий колір використовувався як другорядний.
Також у кірасирських полках музиканти могли носити стандартну уніформу загальнокавалерійських оркестрантів. Наприклад, французькі трубачі з 1812 року носили темно-зелену уніформу, згідно з реформою уніфікації форми музикантів у всіх полках. Прапороносці та музиканти ескадрону не носили кірас, адже, як правило, не брали участі в рукопашному бою.
Як знаки розрізнення й відзнаки зазвичай використовували еполети. Офіцери часто носили розкішно оздоблені золотисті еполети з бахромою, тоді як у нижніх чинів були нашивки або погони полкового кольору (червоного, жовтого тощо). Часто під погони підкладали металеві пластини, щоб захистити плечі від шабельного удару.
Кірасири носили високі шкіряні сапоги-ботфорти, що захищали ноги до коліна, та міцні шкіряні рукавиці з крагами — білі або світло-коричневі, які забезпечували надійне утримання клинка. Для захисту від негоди широко використовувався плащ-накидка (капо́т) із грубого сукна, який вільно накидався поверх кіраси й мундиру.
Що стосується озброєння, то основною вогнепальною зброєю кірасира став короткий гладкоствольний карабін або мушкетон — часто з розширеним дулом для стрільби картеччю.
Рушниця кріпилася до спеціального ременя-переноски, що звався панталер. Його накидували через плече, а зброя пристібалась до нього сталевим гачком, що запобігало її втраті під час стрільби з коня. До цього ж ременя на спині прикріплювалась патронна сумка, яку нерідко прикрашали гербом або монограмою монарха.
Кірасири у 19 і 20 столітті
Коли в Європі відгриміли Наполеонівські війни, потреба в кірасирах різко знизилася. Уже до другої половини XIX століття черговий стрибок у розвитку озброєння поставив під сумнів саму цінність важкої кавалерії на полі бою.
До середини століття основною зброєю піхоти стали нарізні штуцери. Із появою в 1849 році кулі Міньє вбивча сила та дальність піхотного вогню радикально зросли.
Роль рукопашного бою й кавалерійських атак відсунулася на задній план. Важка кіннота, ще не усвідомлюючи цього, перетворилася на пережиток минулого.
Кірасирські полки ще з інерції продовжували існувати, проте ризик їхньої швидкої втрати в бою був настільки високим, що фактично вони не брали активної участі у боях. Після 1815 року участь кірасирів у бойових діях ставала все рідшою, епізодичною і дедалі менш ефективною.
Наприклад, під час Кримської війни (1853–1856 років) кірасири офіційно значилися у складі французької та російської армій. Однак вони так і не взяли участі в боях, постійно перебуваючи в резерві. На театрі воєнних дій тепер домінували вогнепальна зброя, артилерія й позиційна війна.
Останньою війною, у якій кірасири в традиційних обладунках узяли активну участь у боях, стала Франко-прусська війна 1870–1871 років. Масштабний конфлікт між двома провідними європейськими державами та наявність у них значної кількості важкої кавалерії дали кірасірам шанс знову проявити себе.
Франція вступила у війну з 12 полками кірасирів, тоді як Пруссія мала 10. Кавалеристи, які кидалися в масові кавалерійські атаки, як у часи Наполеона, дуже швидко отримали жорсткий урок сучасної війни.
У битві при Верті 6 серпня 1870 року французькі кірасири в зімкнутому строю кинулися у лобову атаку, намагаючись прорвати лінію прусської піхоти. Вони були зустрінуті щільним вогнем із гвинтівок і артилерії та зазнали великих втрат. Близько 700 кірасирів 9-го кірасирського полку потрапили в засідку на вузьких вуличках Морсбронна. За лічені хвилини безпорадні кавалеристи були знищені вогнем із близької відстані. Атака важкої кавалерії обернулася катастрофою. Два кірасирські полки були практично знищені, не вплинувши жодним чином на результат бою.
У битві при Марс-ла-Турі 16 серпня 1870 року французьке командування змушене було здійснити кавалерійську атаку, щоб врятувати становище своїх відрізаних підрозділів. У ході рішучого й відчайдушного натиску французькі улани, драгуни та кірасири прорвали лінії прусської піхоти та викликали замішання серед її рядів. У деяких місцях бій перетворився на жорстоку рукопашну сутичку.
Проте успіх виявився локальним і короткочасним. Пруссаки швидко перегрупувалися, і французька кавалерія потрапила під перехресний вогонь гвинтівок та артилерії, зазнавши великих втрат. Попри виявлену хоробрість і початковий прорив, атака не змогла змінити хід битви.
Атаки кірасирів при Верті та Марс-ла-Турі стали одними з останніх великих ударів важкої кавалерії у класичному стилі. Побачивши високу ціну кавалерійських атак, війська Північнонімецького союзу почали використовувати свої кірасирські частини набагато обережніше. Їх залучали до розвідки, охорони флангів і демонстративних атак, але вже не для вирішальних ударів.
На початку XX століття кірасири як рід військ доживали свої останні дні. Втім, кірасирські полки все ще утримувалися в арміях провідних держав радше як символ статусу та місце служби для еліти, аніж як реальні бойові формування.
У 1914 році у Франції ще налічувалося 12 кірасирських полків, у Німеччині — 10, а в Російській імперії — 4 гвардійські полки, які формально вважалися кірасирськими. Роль кірасирів уже значною мірою була церемоніальною.
Втім, французькі кірасирські полки, одягнені в традиційну форму, дійсно вирушили на поля Першої світової війни. Уже після перших сутичок блискучу броню почали прикривати чохлами, щоб уникнути демаскування й зменшити помітність у бою.
До кінця 1914 року реальність окопної війни остаточно переконала французьких кавалеристів відмовитися від даремних обладунків. Німецькі та російські кірасирські частини на той момент уже давно використовували кіраси лише для парадів.
Перша світова війна показала, що епоха кінноти остаточно завершилася. Масове застосування кулеметів, колючого дроту, траншей перетворило кавалерійські атаки на самогубство. Останні бойові кірасирські полки або спішувалися й воювали як звичайна піхота, або були перевоєні та переформовані.
Після 1918 року кірасири зникають із поля бою, поступаючись місцем танкам і бронетехніці — новим «сталевим» ударним силам.
