Рейтари стали особливим видом кавалерії у XVI–XVII століттях, ставши головними кінними стрільцями Нового часу. Вони символізували перехід від феодальної лицарської кінноти до професійної армійської кавалерії.
Дисципліновані й смертоносні, вони наганяли страх на ворога вже самим своїм виглядом. У цій статті розглянемо, ким були рейтари, як вони воювали та чому їх прозвали «чорними вершниками».
Хто такі рейтари? Походження і поява
Поява рейтарів стала відповіддю кавалерії на виклики нового часу — епохи пороху. Вони стали найвідомішими кіннотниками, які спиралися на силу вогнепальної зброї.
Рейтари (нім. Reiter — «вершник») — це особливий вид пістолетної важкої кавалерії XVI–XVII століть. Основною зброєю рейтарів були кавалерійські пістолети. Холодна зброя — мечі та шпаги — залишалася допоміжною. Насамперед рейтари діяли як кінні стрільці.
Походження рейтарів відносять до середини XVI століття. Їхня поява пов’язана з поширенням пістолетів із колісцевим замком, що дозволяло кінноті використовувати власну вогнепальну зброю.
На той час застаріла лицарська кавалерія феодальних армій вже не могла конкурувати з новими військами епохи Відродження, а її утримання коштувало занадто дорого. Тому імператор Священної Римської імперії Карл V напередодні нової війни у 1540-х роках почав формувати загони кінноти нового типу.
Для цього вдалися до послуг найманої кавалерії. Вершників набирали переважно з заможних простолюдинів, які могли собі дозволити придбати обладунок і коня. Нові кінні полки отримали назву «рейтари».
З назвою особливо не мудрували. Слово «рейтари» в перекладі з німецької означає просто «вершники». Спочатку термін уживався стосовно найманих важкоозброєних кавалеристів у Священній Римській імперії середини XVI століття.
За межами німецьких земель рейтарів називали «німецькими рейтерами», тобто німецькими вершниками. Іншим поширеним прізвиськом стало «чорні вершники» — про нього докладніше поговоримо далі.
З часом назва «рейтари» прижилася в усіх європейських мовах. Нею стали позначати новий тип кавалерії цієї доби.
Рейтари у XVI столітті
Перші згадки про рейтарів пов’язані з подіями Шмалькальденської війни 1546–1547 років у Німеччині. Імператорські рейтари добре проявили себе в битві під Мюльбергом (1547), де допомогли розгромити війська саксонського курфюрста.
У Мюльберзькому бою, що став вирішальним у Шмалькальденській війні, рейтари зарекомендували себе як добре організовані й хоробрі воїни. На відміну від середньовічних лицарських загонів, які діяли розрізнено, рейтарські частини вміли тримати стрій і підкорятися наказам.
Спочатку тактичні прийоми й озброєння рейтарів майже не відрізнялися від лицарської кінноти епохи Ренесансу (жандармів). Вони вривалися в ряди противника таранним ударом із мечами та лицарськими списами наперевіс.
Дуже швидко рейтари повністю відмовилися від списів і перейшли на пістолети — найсучаснішу на той час зброю. Винахід колісцевого замка дозволив стріляти з пістолета однією рукою верхи, що відкрило перед кавалерією нові можливості. Рейтари миттєво скористалися цим нововведенням, і після 1550 року остаточно залишили лицарські списи, замінивши їх парою пістолетів.
Першою великою битвою, де рейтари вже масово застосували пістолети, стала битва під Зіверсгаузеном (1553 р.). Саксонські кавалеристи відкрили вогонь по бранденбуржцях із близької відстані, завдаючи значних втрат, після чого кинулися на ворога в рукопашну.
Нова тактика швидко довела свою ефективність: рейтари могли обстрілювати щільний піхотний стрій з невеликої дистанції, розладнуючи їх перед вирішальною атакою. Оскільки піхота мала незначну кількість стрільців-аркебузирів, вона не могла ефективно протидіяти такому стилю бою. А пікінери та алебардники без належної підтримки не мали чим відповісти кінним стрільцям.
Німеччина стала колискою рейтарів — саме тут вони вперше продемонстрували свою ефективність і звідси почали поширюватися далі. Монархи європейських країн швидко оцінили нову порохову кавалерію. Вони охоче наймали німецьких рейтарів на службу та створювали власні загони, копіюючи рейтарський стиль.
У розпал релігійних війн у Європі рейтари воювали як у лавах католицьких, так і протестантських армій. Будучи найманцями, вони билися за того, хто платив більше. У гонитві за наживою рейтари не гребували й грабунками та розбоєм.
Оскільки спорядження в різних арміях було подібним, для розпізнавання своїх і чужих у бою використовували спеціальні відзнаки. Найчастіше для цього одягали пов’язки або перев’язувалися хустками певного кольору поверх нагрудника чи на поясі.
Наприклад, у 1558 році при французькому королі Генріху II вже служило близько 7 тисяч рейтарів-найманців. Вони стрімко витісняли залишки французьких лицарів-жандармів. Під час французьких Релігійних воєн (1560–1590-ті роки) і католики, і гугеноти щедро платили німецьким рейтарам, завозячи їх до Франції цілими полками.
Наприкінці XVI століття рейтари стали основною важкою кавалерією в багатьох європейських арміях. Молоді юнаки по всій Європі вивчали німецьку мову аби поїхати до Німеччини та вступити на службу до рейтарських полків за щедру платню.
Головними суперниками рейтарів на полях бою стали кірасири — зовні та за озброєнням вони мало відрізнялися, однак все ж представляли інший тип кавалерії. Ескадрони кірасирів традиційно формувалися з дворян, вихованих у дусі честі та особистої хоробрості. Їм часто бракувало терпіння для тривалої перестрілки, тож вони прагнули якнайшвидше вступити в рукопашну.
Рейтари ж діяли інакше — стримано, розважливо, методично. Вони обрушували на ворога залпи пістолетного вогню, чекали, поки той захитається або порушить стрій, і лише після цього переходили в атаку. На відміну від кірасирів, рейтарські полки формувалися переважно з простолюдинів.
Німецькі рейтари брали участь у всіх великих конфліктах кінця XVI — початку XVII століття: від Вісімдесятирічної війни в Нідерландах до Тридцятилітньої війни. Завдяки своїм нововведенням вони повернули кінноті панування на полі бою. Візитною карткою рейтарів стала тактика караколь.
Кавалерійська караколь і тактика рейтарів
Щоб підвищити скорострільність і посилити вогневу міць, рейтари впровадили тактику караколю — послідовну стрільбу шеренгами. Цей прийом дозволяв кінноті фактично безперервно вести вогонь по ворогу. Ідею запозичили в піхоти, де аркебузири вже застосовували подібний принцип, адаптувавши його до дій у кінному строю.
Кавалерійська караколь (ісп. caracole — «равлик») — це тактика почергової стрільби верхи, яку застосовувала стрілецька кавалерія у XVI–XVII століттях. Вершники вишиковувалися у глибоку колону, де перша шеренга давала залп, після чого відходила назад у тил для перезаряджання, звільняючи місце наступній. Характерні кругові рухи під час маневру нагадували спіраль мушлі равлика, звідки й походить назва. Бій із застосуванням такої тактики також називають «караколюванням».
Для караколювання рейтарський полк вишиковувався в глибоку колону (до 15–20 шеренг у глибину), кожна з яких складалася з кількох десятків вершників. У міру зближення з противником кавалеристи переходили з рисі на повільний галоп, щоб зберегти стрій.
Підійшовши на відстань убивчого пострілу (приблизно 8–15 кроків до ворога), перші дві шеренги майже одночасно розряджали свої пістолети впритул. Зробивши залп, ці вершники, згідно з прийомом караколю, розступалися в боки й відходили в тил колони для перезаряджання. Їхнє місце негайно займали наступні шеренги, які відкривали новий залп по супротивнику.
Таким чином ворог потрапляв під безперервний вогонь, що не давав йому змоги відновити лад. Тупіт важких коней, тріск пострілів і вигляд закутих у броню вершників створювали додатковий деморалізуючий ефект.
Виступаючи проти піхоти, рейтари спершу намагалися пістолетним вогнем придушити ворожих стрільців, а потім безкарно обстрілювали пікінерів. Коли ряди ворожої піхоти рідшали й втрачали злагодженість під такими залпами, рейтарська кіннота переходила до завершальної фази — атаки холодною зброєю.
За сигналом командирів, після чергового залпу, останні резервні шеренги рейтарів опускали пістолі, оголювали мечі й стрімко кидалися в розриви ворожого строю. Кавалерія врубувалась у розірвані ряди піхоти таранним ударом і рубала супротивника в ближньому бою, довершуючи розгром.
Звісно, настільки складний маневр вимагав від вершників високого рівня вишколу й дисципліни. В іншому разі караколь перетворювався на хаотичну стрілянину. Погано навчені вершники починали стріляти без ладу — задні ряди не чекали команди й відкривали вогонь надто рано; дехто взагалі стріляв повз ціль або в повітря, аби просто зробити постріл. Лише найкраще підготовлені підрозділи могли виконати караколь злагоджено.
У боях проти ворожої кавалерії караколювання було не таким ефективним. У подібних випадках рейтари намагалися уникати прямого зіткнення, відкриваючи вогонь з усіх стволів по супротивнику, що наближався. Коли ворожі вершники в погоні втрачали стрій або починали відступати, рейтари різко розверталися й переходили в атаку щільним строєм, оголюючи мечі та шпаги для вирішального рукопашного бою.
Потрібно було завдати достатньо втрат ще до того, як ворожа кіннота зблизиться на дистанцію удару мечем. Це також вимагало високої злагодженості — і саме в цьому рейтари мали перевагу: їхній рівень дисципліни перевершував більшість кавалерійських підрозділів свого часу.
Саме гнучкість і злагодженість робили рейтарів такими універсальними й ефективними. Вони вміли майстерно вести перестрілку, а в потрібний момент — миттєво перетворюватися на класичну важку кінноту.
Рейтарські пістолети
Головною надією й годувальником рейтера були його пістолети. Кожен вершник мав при собі від двох до п’яти заряджених колісцевих пістолетів великого калібру. Їх розміщували в спеціальних кобурах — біля сідла, за поясом, а також, на крайній випадок, у халявах чобіт.
Рейтари надавали перевагу потужним довгоствольним пістолетам (їхня довжина могла сягати метра), здатним пробити обладунки закутого в лати супротивника. Звісно, стріляти з однієї руки з такої довгої «гармати» було непросто, але сила пострілу повністю компенсувала всі її недоліки.
Щоб урівноважити довгий ствол пістолета, на тильному кінці руків’я робили важке кулясте навершя (нім. Afterkugel). Таке «яблуко» також давало змогу швидко вихопити новий пістолет із кобури на скаку і навіть використовувати розряджену зброю як імпровізовану булаву.
Точність стрільби верхи з таких пістолетів залишала бажати кращого. Тому рейтари намагалися наблизитися до ворога якомога ближче — майже впритул.
«Вогонь із пістолетів слід відкривати з трьох кроків — тоді напевне проб’єш ворожий обладунок».
— французький гугенотський командир Франсуа де Ланнуа (де ла Ну)
Не дивно, що поряд із звичайними пістолетами рейтари також експериментували з багатоствольною зброєю. Цікавим зразком раннього кавалерійського озброєння був двоствольний пістолет — «допельфаустер».
Допельфаустер (від нім. Doppel — «подвійний») — пістолет із двома стволами, який дозволяв зробити два постріли поспіль без перезарядки. Такі пістолети з’явилися приблизно в середині XVI століття з розвитком колісцевого замка. Вважається, що один із перших зразків створив у 1536 році майстер Камілло Вітеллі з Пістої (Італія). Допельфаустери були дорогими й траплялися рідко. Вони подвоювали вогневу міць вершника, однак вимагали вдвічі більше часу на заряджання.
Наприкінці XVI століття з’явилися пістолети з трьома й більше стволами, а також примітивні револьвери з ручним обертанням барабана. Проте такі винаходи були дорогими й ненадійними, тому широкого розповсюдження не набули. Більшість рейтарів віддавала перевагу перевіреним колісцевим пістолям, навіть якщо для цього доводилося возити з собою цілий арсенал.
Рейтарські мечі
Як основну зброю для рукопашного бою рейтари використовували особливий гібрид лицарського меча та шпаги. У Німеччині такий клинок називали Reitschwert («рейтарський меч» або «меч вершника»).
Рейтарський меч мав прямий і довгий клинок. Він був вужчим і легшим за середньовічний меч, але значно ширшим і важчим, ніж тендітна шпага. Це була універсальна зброя, якою було зручно як рубати, так і колоти.
Сильні рубальні удари наносили по відкритих і незахищених ділянках тіла ворога. У бою проти противника в обладунках застосовували колючі удари, спрямовуючи вістря в уразливі місця в латах.
Деякі сучасники рейтарів змушені були носити з собою два клинки. Наприклад, польські крилаті гусари часто брали із собою шаблю для рубки й довгий кончар для колючих ударів і боротьби з важкою кавалерією.
Зазвичай рейтари билися цим мечем однією рукою верхи. Якщо вершнику доводилося зійти з коня, він міг узяти меч у дві руки для сильнішого удару — завдяки подовженій руківці. Для додаткового захисту кисті на рейтарському мечі встановлювали кошикоподібну гарду з кількох дуг.
Окрім рейтарських мечів, серед німецьких вершників були популярні також півтораручні мечі та естоки.
Півтораручний меч — це клинок із подовженою руків’ям, що дозволяла тримати його як однією, так і двома руками. Він з’явився у XIV столітті й поєднував силу дворучного меча з маневреністю одноручного. Жартома його також називали «мечем бастарда», натякаючи на його «змішану природу» між одноручною та дворучною зброєю.
Есток — довгий колючий меч із гранчастим або круглим перетином клинка без ріжучої кромки. Його конструкція була призначена насамперед для пробивання обладунків точковими ударами в уразливі місця. З’явившись у XIII–XIV століттях, естоки використовувалися аж до XVI століття.
Клинки рейтарів поєднували в собі ефективність і практичність. Вони втілювали дух епохи — перехід від благородної лицарської війни до раціональної тактики.
Обладунки рейтарів
Прагнучи підвищити рухливість і здешевити спорядження, рейтари використовували легші обладунки, ніж середньовічні лицарі. Їхній захисний комплект важив близько 10–15 кг, що суттєво поступалося важким латам пізнього Середньовіччя, масою до 30 кг.
Обладунок рейтара зазвичай включав кірасу (нагрудну та спинну пластини), наплічники й частковий захист рук і ніг. Такий обладунок називали «три-чвертним» або «обладунок на три чверті».
Обладунок ¾ (три-чвертний обладунок) — це тип захисного латного обладунку XVI–XVII століть, який прикривав усе тіло, окрім нижньої частини ніг і часто передпліч (тобто захищав тіло на три чверті).
Від поножів і сабатонів (сталевих лицарських черевиків) повністю відмовилися через зниження ролі рукопашного бою та ризику поранення в ногу. Замість них носили зручніші кавалерійські чоботи зі шпорами.
Захист ніг забезпечували латні набедренники (тассети), які виготовлялися з металевих пластин. Коліна зазвичай прикривали невеликими наколінниками. Латні рукави майже повністю вийшли з ужитку, оскільки в них було складно перезаряджати пістолети.
Шоломи рейтарів
У якості шолома рейтари зазвичай використовували відкриті або напіввідкриті шоломи. Найбільшої популярності серед німецьких вершників набув бургіньйот.
Бургіньйот (від фр. bourguignotte — «бургундський шолом») — відкритий згори шолом із козирком над чолом і захистом для шиї (назатильником). Іноді мав щоки-захисники з боків. У Німеччині цей тип кавалерійського шолома називали sturmhaube («штурмовий шолом»).
Такий шолом залишав обличчя вершника відкритим, забезпечуючи добрий огляд і вільне дихання — важливі переваги в розпалі перестрілки верхи та під час кавалерійських маневрів. Той, хто потребував більшого захисту, доповнював бургіньйот відкидним підборідним щитком, що закривав нижню частину обличчя. За потреби його можна було підняти вгору, перетворюючи відкритий шолом майже на повністю закритий.
Шоломи закритого типу використовувалися рідше — переважно на початковому етапі формування рейтарів. Найпоширенішим серед них був армет, який застосовували останні рицарські ордонансні роти.
У XVII столітті серед рейтарів набули поширення мориони та капеліни — так звані «залізні капелюхи» з широкими крисами. Ці шоломи забезпечували захист насамперед від шабельних ударів і випадкових куль, водночас не обмежуючи огляду.
Вільний огляд був життєво важливим для рейтара, який виконував складні маневри на кшталт караколювання. Легкі, відкриті шоломи також зменшували навантаження на шию й дозволяли вершнику швидше реагувати на ситуацію, повертаючи голову в бою.
«Чорні рейтари»: вигляд і прізвисько
Тепер давайте розглянемо, чому рейтарів прозвали «чорними вершниками». Більшість із них справді виглядала доволі похмуро: їхні обладунки мали темний, майже чорний колір.
Річ у тім, що лати рейтарів спеціально піддавали чорненню або фарбували дешевшим способом. Це мало дві практичні цілі:
- Темне покриття приховувало дрібні дефекти сталі — адже рейтарські обладунки часто виготовляли швидше та з простішого металу, ніж дорогі рицарські.
- Чорнені лати менше іржавіли й не потребували постійного полірування. Рицар мав зброєносців і слуг, які щоденно натирали його обладунок до блиску; на відміну від нього, найманець-рейтар такої розкоші не мав. Чорнення захищало метал від корозії, і вершник міг сам утримувати своє спорядження в належному стані без зайвих зусиль.
Так і сформувався характерний образ рейтара як «чорного вершника». Похмура постать на бойовому коні, з пістолетами та мечем, вселяла в противника забобонний, майже містичний страх.
За іншою версією, прізвисько Schwarze Reiter (нім. «чорні вершники») рейтарів виникло під час релігійних війн у Німеччині. Його вигадали німецькі протестанти, проти яких воювали рейтарські загони на службі у католицького імператора Карла V. Їх сприймали як темну силу, що загрожувала протестантській вірі. Оскільки імператорські рейтарі дійсно носили почорнені обладунки, прізвисько виявилося якнайвлучнішим.
Цікаво, що з часом німецькі протестанти почали називати словом «чорні» всіх католиків загалом. Згодом релігійне підґрунтя цього означення стерлося, але назва «чорні вершники» міцно закріпилася за рейтарами. Так чи інакше, образ рейтара — вершника з пістолетами у темній броні — став одним із символів військової культури тієї епохи.
Рейтари у XVII сторіччі
На початку 1600-х років рейтари вже становили основу важкої кавалерії майже всіх європейських армій. Проте зі зростанням кількості стрільців у піхоті характер боїв змінився: тепер домінувала перестрілка. Ключову роль почали відігравати мушкети — потужніші й дальнобійні рушниці.
Якщо у 1560-х роках рейтар міг безкарно обстрілювати піхотний стрій, то в 1620-х це стало майже неможливим. Мушкетери відкривали смертоносний вогонь ще до того, як рейтари підходили на ефективну дистанцію пострілу з пістолета. Стало очевидно, що стара тактика кавалерії потребує змін.
Кавалерійські командири зрозуміли, що покладатися винятково на пістолетний вогонь більше не можна. Ще наприкінці XVI століття багато воєначальників почали схилятися до ідеї рішучої кінної атаки холодною зброєю, залишаючи пістолети як допоміжний засіб.
Першим новатором у цьому став король Франції Генріх IV, який наказав французьким рейтарам за можливості уникати затяжної стрілянини. Замість безкінечного караколювання — сміливо зближуватись із ворогом і бити напевно.
Нову тактику розвинув і закріпив шведський король-реформатор Густав II Адольф. Шведські рейтари почали вибудовуватися у дві–три шеренги (замість 8–20, як при караколюванні), що дозволило суттєво розтягнути фронт за тієї ж кількості вершників. У бою шведи робили лише один прицільний залп перед атакою, розряджаючи пістолети на повному скаку. Поки ворог перебував у стані шоку, вершники відразу вривалися в стрій зі своїми мечами.
Така тактика вимагала хоробрості та вишколу, проте виявилася надзвичайно ефективною. Шведська кавалерія з легкістю зносила менш дисциплінованого противника. У Західній Європі цей стиль бою поступово прижився у всіх провідних арміях.
У результаті до середини XVII століття класичний каракольний стрій майже повністю вийшов з ужитку. Рейтари фактично знову перетворилися на ударну кавалерію.
Зміни торкнулися і легендарних рейтарських обладунків. На коротких дистанціях, на яких тепер вела бій кіннота, полегшені лати вже не захищали від мушкетних куль. Від колишніх тричвертних обладунків поступово почали відмовлятися. Це полегшення також сприяло зростанню швидкості важкої кавалерії.
Вершники залишали тільки нагрудник і шолом, щоби захистити найважливіші частини тіла. Деякі підрозділи й узагалі повністю відмовлялися від лат. Яскравим прикладом кавалерії того часу стали шведські гаккапеліти.
Гаккапеліти (фін. Hakkapeliitat) — це фінські вершники, які служили у шведській армії в XVII столітті. Назва походить від бойового вигуку фінською мовою: «Hakkaa päälle!» — «Бий їх!». Тактика гаккапелітів передбачала два залпи на скаку перед атакою (з 20, а потім з 5 кроків), після чого вони переходили до атаки мечами.
Втративши свою головну перевагу у стрілецькій зброї та обладунках, рейтари поступово втратили актуальність.
Зникнення та спадщина
Друга половина XVII століття ознаменувала собою створення регулярних професійних армій і поступову відмову держав від послуг найманців. Дисципліна й професіоналізм, які раніше були характерною рисою рейтів, стали звичними рисами кавалерії XVIII століття.
Змінилася й роль кінноти в боях. На початку XVIII століття на полі бою повсюдно застосовувалася лінійна тактика. Вся піхота фактично стала стрілецькою й була озброєна мушкетами. Кінна стрілецька кавалерія більше не могла протистояти вогневій могутності лінійної піхоти.
Після Тридцятилітньої війни рейтари почали поступово зникати з європейських армій. У процесі військових реформ і стандартизації рейтарські полки перетворювали на кірасирські. Кіраси́ри фактично залишилися єдиними представниками важкої кінноти в Європі.
На зміну рейтарам у ролі кінних стрільців прийшли карабінери — воїни, озброєні точнішими й дальнобійнішими карабінами. Поряд із ними дедалі важливішу роль почали відігравати драгуни — універсальна середня кавалерія. Драгун міг воювати як верхи, так і в пішому строю, діючи подібно до звичайного піхотинця.
У деяких країнах ще зберігалися старовинні найменування підрозділів, однак поступово й вони були замінені. На початку XVIII століття термін «рейтари» повністю зник із вжитку. Усі важкі вершники вже називалися кірасирами. Останнім осередком старої назви залишався саксонський Гвардійський рейтарський полк (Gardereiter), який зберіг історичну назву аж до 1918 року.
Зі зникненням рейтари завершилася ціла епоха у військовому мистецтві. Саме вони стали яскравим символом переходу до нової професійної кавалерії. Звеличені завдяки своїм інноваціям, рейтари зрештою поступилися місцем новим досягненням військової думки.
Сьогодні слово «рейтар» звучить лише в історичному контексті — як відгомін доби. Та варто лише вимовити його — і в уяві оживає образ: глухий гуркіт копит, спалах пістолета, відблиск клинка… і чорний силует, що мчить назустріч ворогу.
Одним із небагатьох пам’ятників цьому імені залишилася Рейтарська вулиця в Києві, де у XVII столітті квартирував рейтарський полк. Ця назва й досі зберігає пам’ять про воїнів, чиє серце билося під чорною кірасою.
