У статті з усіх боків розглянемо, що таке грецька фаланга, історію її розвитку та головні принципи шикування. Ви дізнаєтесь що таке фаланга і яке значення вона мала в Стародавній Греції
- Що таке фаланга в Древній Греції? Визначення
- Перші згадки фаланги в історії
- Гоплітська революція
- Перша фаланга гоплітів
- Лицарська етика грецької фаланги
- Гоплітська фаланга у 8-6 ст. до н.е.
- Фаланга гоплітів громадян
- Спартанська фаланга
- Ідея бойового порядку
- Структура і чисельність у часи найбільшого розквіту
- Основні характеристики шикування (ширина та глибина)
- Діагональна фаланга
- Пересування у бою
- Почесність правого флангу у грецькій військовій справі
- Рухи і удари бійців у строю
- Переваги та недоліки
- Замість епілогу
Що таке фаланга в Древній Греції? Визначення
Отже, давайте спочатку розберемо значення слова фаланга і дамо основне визначення цієї військової формації.
Фаланга — це бойовий стрій піхоти у кілька рядів в глибину, у якому воїни вишиковуються пліч-о-пліч, щільними зімкнутими лініями. Слово фаланга походить від давньогрецького Φάλαγξ, що означало буквально ствол, обрубок дерева.
Таке тлумачення виникло не просто так і значення терміна натякає на цілісність, нерозривність. Такий стрій і справді було складно переломити.
Фаланга мала прямокутну форму і формувалося найчастіше з важкої піхоти. Воїн з такого шикування називався фалангіт (або фалангіст). Головною зброєю фалангіта упродовж усієї історії фаланги були щит і спис.
Перші згадки фаланги в історії
Коли з’явилася бойова фаланга як тип шикування, напевне нам невідомо, проте перші зображення чогось подібного ми зустрічаємо ще на шумерських плитах 25 віків до н.е. На них зображені воїни у щільному строю, з щитами на повний зріст. Це є найдревнішим зображенням такого бойового порядку.
Перші ж конкретні письмові згадки терміну “фаланга”, як ті що означали саме бойове шикування, з’явилися в “Іліаді” Гомера (8 ст. до н.е.).
В час той відвагою повні данаї прорвали фаланги,
Иліада XI, 90. Переклад Бориса Тена
Товаришів закликаючи лунко. Вперед Агамемнон
Кинувся перший і вбив Біенора, керманича люду
Троянська війна відбувалася на перехідному етапі грецької військової справи. Тому і її опис є дуже показовим. Гомер у 9 столітті до н.е. вже звично згадує троянські та данайські фаланги. Тобто можемо зробити висновок, що до 9 століття піхота вже точно мала якийсь бойовий порядок. Проте основний акцент все ще робиться на особисті подвиги поодиноких героїв.
Іліада описує “легендарний”, передполісний період або темні віки у Древній Греції (11-9 ст. до н.е.). Цей час також називають “Гомерівською епохою”, оскільки основні відомості ми черпаємо саме з його поем. До слова Гомер написав Іліаду приблизно через 200 років після завершення Троянської війни, тому деякі особливості бою він міг брати з грецької військової справи вже свого часу.
Більшість піхоти на момент написання Іліади, мала легке озброєння, а бій в основному вівся метальною зброєю. Сторони закидали один одного дротиками, стрілами й каменями, які за відсутності серйозного захисту були досить небезпечними.
У рукопашному бою ж сходилися в основному аристократи і вожді (герої), які могли дозволити собі важке озброєння. Вони мали великі щити та обладунки, подібні до рицарських. Такий обладунок мав досить велику вагу. Тому дворяни приїжджали на поле бою на колісницях, після чого спішувалися. Іноді вони билися верхи на колісницях, не злізаючи з них.
У ті далекі часи легітимність влади для царів і аристократії підтверджувалася в основному силою і військовим мистецтвом на полі бою. Для дворян було важливим знаходитися саме в передніх лініях і показувати підданим свою доблесть і перевагу над іншими.
Легкі піхотинці не могли нанести закутому у броню героєві рівнозначних ушкоджень. Тому рукопашні бої відбувалися в основному між важкою аристократичною піхотою. Решта війська грала допоміжну роль і лише надавала підтримку своєму герою у двобоях.
Гоплітська революція
Наступний після темних віків “Архаїчний період” (з 8 століття до н.е. – до 480 р. до н.е.) ознаменував появу фаланги, у нашому нинішньому розумінні. На зламі 8-7 віків до н.е. в Греції відбувається так звана гоплітська революція.
Гоплітська революція – ця поява і розповсюдження в Древній Греції нового типу важкого піхотинця “гопліта” на рубежі 8-7 століття до н.е.
Гопліти дістали свою назву завдяки великому (до 1 м в діаметрі) круглому щиту – гоплону. Назва гоплон не прижилася, і щит став відомий більше як аспис.
Аспис мав два держаки – один в центрі, під лікоть, а інший з краю, який стискався у кулаці. Такий хват робив щит більш керованим і дозволяв навіть наносити атакувальні поштовхи і завдавати ударів кромкою. До аспіса греки використовували легкі щити з однією ручкою, якими можна було тільки прикриватися від ударів.
Грецький аспіс виготовлявся з дерева і мав мідну обшивку. Це робило його досить важким, з вагою до 10 кг. Завдяки лінзоподібній формі, верхня кромка лягала на плечі та частково знімала навантаження з руки.
Аспіс потрапив в Древню Грецію з Малої Азії, де за словами грецького історика Геродота, його використовували кірійці. У них греки запозичили і шолом з гребенем, який в майбутньому також стане одним з символів Древньої Греції.
Щит закривав тіло воїна від підборіддя до коліна. На торс гопліти одягали бронзові кіраси, а на ноги – поножі, які захищали гомілку, що не закривається щитом. До 6 століття до н.е. замість бронзового панцира гоплити носитимуть ліноторакс – панцир зі шматків льону, який був легший і водночас не поступався у міцності.
Таким чином воїн був повністю захищений, окрім однієї частини. Річ у тому, що аспіс через свою круглу форму і особливий хват, не захищав повністю праве плече піхотинця під час бою.
Цю проблему вирішили дуже просто. Грецькі гопліти у бою почали шикуватися в одну лінію, пліч-о-пліч і класти свої щити один на одний. Таким чином кожен воїн прикривав лівою частиною свого аспіса найбільш вразливе місце свого сусіда.
Завдяки бездоганній захищеності, гопліти могли ефективно битися у ближньому бою.
Паноплія (повне військове спорядження) гопліта складалася з шолома з гребенем, бронзового панцира, поножів та щита. Разом зі зброєю загальна вага всього спорядження могла досягати 30 кг.
Уперше фалангу гоплітів виставило місто Аргос у бою зі Спартою при Гісіях у 669 р. до н.е. Завдяки такій військовій інновації аргосці здобули рішучу перемогу. Незабаром усі грецькі міста-держави почали впроваджувати у своїх арміях гоплітські фаланги.
Перша фаланга гоплітів
Воїни ті, що відважуються, зближуючись щільно рядами,
Тіртей, грецький поет 7 ст. до н.е “До співгромадян” (Фр. 8).
в бій рукопашний вступити між передніх бійців
Перехід від одиничних поєдинків до масових рукопашних битв був переломним моментом для усієї грецької військової справи. Проте для ефективного ближнього бою треба було надійне озброєння.
Усі грецькі воїни в описуваний період купували зброю і обладунки власним коштом. Виготовлення спорядження гопліта було складним і дорогим. Це означало, що гоплітське спорядження було доступне тільки найбагатшим.
Тому спочатку в нових фалангах гоплітів билася невелика кількість заможних дворян. Зображення саме такої фаланги ми бачимо на вазі з Чиги.
На картинці підрозділи супротивників складаються усього з двох лав. Зверніть увагу, що гопліти несуть ще і метальні списи. Їх можна визначити по характерним петлям на держаках. Тобто перші гопліти перед зіткненням могли навіть перекидатися дротиками. Завдяки невеликій кількості рядів, воїн міг розігнатися і метнути дротик в супротивника, вклавши в кидок достатньо пробивної сили.
Водночас міняються і цінності на полі бою. У якомусь роді битва залишалася двобоєм, але вже двобоєм команд. Якщо в “героїчну епоху” серед якостей грецького воїна відзначався праведний гнів і безрозсудна хоробрість, то в Архаїчну епоху це були вже стриманість і дисципліна.
Подвиг став поняттям колективним. Тепер перемогу і поразку ділили між собою усі воїни фаланги. Спільна відповідальність за результат і причетність до чогось загального ще сильніше об’єднувала бійців фаланги.
Хіба Мельтіад один побив персів, що йому треба ставити пам’ятник?
Питання одного з громадян на обговоренні зведення пам’ятника стратегові Мельтіаду, що керував військом при Марафоні.
Символом усіх цих змін став щит, яким гопліт захищав не лише себе, але і свого товариша. На асписі переносили поранених і вбитих, використовуючи його як носилки.
Під час панічного відступу, щоб бігти швидше і врятуватися, гопліт в першу чергу викидав свій важкий щит. Тому повернення з поля бою без щита вважалося найвищою мірою ганьби.
Одного разу спартанка, вручаючи синові щит, говорила йому: “Або з ним, син мій, або на ньому”
Плутарх, “Вислови спартанських жінок”.
У Греції проводилися навіть спеціальні тренування і змагання, де гопліти бігали у повному спорядженні, у тому числі з аспісом.
Також важливим моментом була уніфікація озброєння. Герої для битви могли обирати собі будь-яку зброю, наприклад, лук або бойовий молот. У щільному ж строю для більшої ефективності воїни носили одне і те саме озброєння, що жорстко регламентувалося.
Основною їх зброєю фаланги став спис – дорі (2- 2,5 м). Не варто плутати з македонським списом сарісою. Свої мечі – копіси і махайри, греки застосовували вкрай рідко, тільки коли ламався основний бойовий спис.
Лицарська етика грецької фаланги
У 8-7 століттях до н. основний тон у Греції досі задавала аристократія. Оскільки у перших фалангах гоплітів боролися саме дворяни, то бої у цей період відбуваються з лицарським благородством.
Правила битви могли чітко обумовлюватися і неухильно дотримувались. Наприклад, були обмеження на переслідування тих, що втікають або добивання поранених. Було заборонене будь-яке насилля над людьми, що вкрилися у священних місцях. Досить звичайним явищем було узгодження між ворогуючими сторонами кількості учасників бою та місця для битви.
Для бою фаланг потрібне велике рівне місце, яких в гірській Греції не багато. Тому в історії Древньої Греції ми можемо часто спостерігати битви, що відбувалися в одних і тих же місцях. Як приклад можна привести битви при Мантінеї (418 до н.е., 362 до н.е., 207 до н.е.). Тому кількість учасників і поле бою обговорювалася не лише з благородства, але і з практичною метою.
Грецьким воїнам було куди важливіше не перебити супротивників, а здобути чесну перемогу. Для війська досить було виштовхати іншу фалангу з поля бою і поставити на знак перемоги так званий “трофей”.
Трофей (тропеум) – від др.гр. τρόπαιον, буквально «поворот, місце втечі супротивника» був символічною спорудою, яка зводилася переможцями, найчастіше на місці переломного моменту битви. Трофей зазвичай споруджувався з обладунків і зброї відібраних у ворога. На колоду, як на опудало, надягали обладунки, а у підніжжя складали зброю в якості подяки богам за перемогу. Трофей стояв на полі бою, доки на ньому не траплялась наступна битва. Саме від цього явища виникло сучасне слово “трофей”.
Бійці не дозволяли собі у бою прийомів, які могли заплямувати їх репутацію і честь. Тон, заданий першими фалангітами, буде зберігатися ще 3 століття.
Гоплітська фаланга у 8-6 ст. до н.е.
З 8 століття у Древній Греції настає період сильного зростання економіки. Починається колонізація, розквіт торгівлі та формування міст-держав (полісів). Середній клас у полісах став багатшим і вже міг теж собі дозволити придбавати гоплітське спорядження.
Все більше звичайних громадян з’являлося серед гоплітів. У зв’язку з цим найбільші грецькі держави вже могли виставляти від декількох сотень до декількох тисяч гоплітів. У якийсь момент клас аристократії перестав бути в більшості у фаланзі.
Дворяни у період 8-6 віків до н.е. пересідають на коней, перетворюючись на верхових гоплітів. Колісниці на цей час зовсім зникають з поля бою оскільки проти фаланги вони були неефективні.
Незабаром переважне число аристократів знову повернеться до гоплітської фаланги, де вони битимуться нарівні з іншими громадянами. Проте спадщина цієї дворянської кінноти відчуватиметься ще дуже довго.
Загін царської гвардії з 300 спартанців (так-так тих самих) офіційно називався “гіппеями”, що буквально означало вершники, попри те, що билися вони як піхота. Ця назва відсилає нас саме до часів дворянської кінноти, від якої вели свою історію багато елітних підрозділів Древньої Греції.
Оскільки фаланга уперше стикається з сильними кінними підрозділами, збільшується її глибина. Замість 2-3 рядів, побудова фалангою збільшується до 8-12 рядів в глибину.
Одночасно з цим у гоплітів пропадає метальна зброя, оскільки з щільного та глибокого порядку було складно метати спис як і раніше ефективно. Цю перестрілку перед боєм тепер повністю вели спеціальні легкі застрільники.
Завдяки загальній захищеності гоплітів, взаємоповазі та лицарській етиці, жертв у боях між грецькими фалангами були дуже мало. У багатотисячних сутичках звичайні втрати складали по 20-50 убитих і по сотні поранених. Бій швидше нагадував спортивне змагання, де дві команди змагалися силою та духом. А дух у грецької фаланги був особливий…
Фаланга гоплітів громадян
Багато в чому особлива дисципліна і бойовий дух грецьких армій були пов’язані з інститутом громадянства. Приблизно з 6 століття до н.е. стали з’являтися поліси з демократичною формою правління. У таких державах політикою прямо керували напряму їх громадяни, вирішуючи важливі питання на загальних зборах.
У переважній більшості полісів громадянами були тільки чоловіки, що народилися в полісі і у сім’ї громадян. Людям з інших міст громадянство давали дуже рідко, за дуже великі заслуги. Тому вигнання зі свого полісу було дуже страшним покаранням.
Кожен громадянин мав рівнозначний голос на зборах. В той самий час він був зобов’язаний забезпечити себе зброєю і вступити до армії полісу у разі війни. Більшість купувала собі гоплітську зброю, а ті, хто був занадто бідний – виступали в легких військах застрільників. Але в основному необхідність забезпечити себе гоплітським спорядженням була обов’язком громадянина.
У більшості полісів інститут громадянства був безпосередньо пов’язаний з військовим обов’язком. Кожен грецький громадянин був зобов’язаний бути воїном, а кожен грецький воїн – був громадянином.
Рішення про оголошення війни громадяни приймали з повним усвідомленням того, що воювати підуть вони самі. Тому війни починали заради таких цілей, заради яких більшість була готова битися особисто. Кожен рядовий боєць знав причини та цілі кампанії, що робило його дуже мотивованим.
Населення більшості старогрецьких полісів налічувало всього по декілька тисяч осіб. Зараз це можна порівняти з невеликим містечком. Усі жителі знали один одного в обличчя і постійно могли зустрічатися на вулицях. Тобто усі бійці у фаланзі були дуже добре знайомі між собою.
Усі громадяни проходили військовий вишкіл. Наприклад, в Афінах обов’язкова військова служба розпочиналася з отримання громадянства в 18 років і тривала 2 роки. У перший рік юнак навчався військовому мистецтву, а на другий проводив у гарнізонній службі по усіх куточках свого рідного полісу.
Після обов’язкової військової служби громадянин призивався до армії тільки під час війни, а після її завершення знову повертався до повсякденної роботи. Тому якщо поліс довго не воював, то громадяни потроху забували свої бойові навички та навпаки.
У полісах окрім демократії також були режими олігархій та монархій. Проте скрізь принципи громадянства залишалися більш-менш однаковими. Проте і тут особливою державою була Спарта…
Спартанська фаланга
Спарта була особливою державою навіть за мірками Древньої Греції. Під час дорійського нашестя предки спартанців підкорили величезне число місцевих ахейців. Число цих поневолених людей, яких в Спарті називали “ілотами”, перевершувало число власне спартанців у декілька разів. Ілоти не були рабами, у звичайному розумінні цього слова, проте не мали ніяких прав та захисту у спартанській державі.
Щоб тримати скорених ілотів у покорі, практично усі громадяни Спарти належали до військової касти. Якщо у звичайних полісах громадянин служив два роки, а потім повертався до мирної професії, то спартанський громадянин займався тільки війною. Усім необхідним його забезпечували ілоти.
Постійна військова практика і військове виховання робили спартанців дисциплінованими машинами для вбивства. Кожен громадянин проводив зі своїм підрозділом усе життя, а фаланга і армія не розпускалася ніколи. Тому злагодженість бійців у спартанській фаланзі була найкращою в усій Греції.
Спартанські фаланги могли маршувати у щільному бойовому порядку нога в ногу, не побоюючись розривів. Вони також могли собі дозволити виставити меншу глибину рядів у строю, розуміючи перевагу виучці й стійкості. Один вид спартанських фаланг, що наступали синхронно, вселяв супротивникові малодушність і страх.
Спартанська фаланга гоплітів вважалася непереможною упродовж декількох століть. Домінування спартанської фаланги над грецькими тривало аж до 4 століття до н.е., до битви при Тегірах 375 р. до н.е. і Левктрах 371 р. до н.е.
Отже, ми розглянули причину виникнення, традиції та особливості бойового духу фаланги. Тепер розгляньмо, як усе працювало у бою.
Ідея бойового порядку
Критичним моментом для бойової фаланги була цілісність її лінії. Як згадувалося вище, боєць упускаючи свій щит, розкривав для удару і свого сусіда. Щоб постійно тримати лінію, бійців нездатних більше тримати щит (поранених, убитих, втомлених) треба було дуже швидко змінювати. На місце воїна, що вибував, вставав його товариш з другого ряду.
Таким чином з точки зору бойової взаємодії бойовий порядок фаланга складався не з декількох довгих шеренг, а з багатьох коротких рядів.
Також важливо розуміти, що в одну велику лінію війська шикувалися тільки перед безпосереднім зближенням з супротивником. Пересування по полю бою здійснювалося більш автономними й дрібними підрозділами.
Між такими підрозділами під час маневрування були вільні простори, через які вибігали вперед застрільники. Такі проміжки також дозволяли самим військовим з’єднанням зручніше пересуватися, не заважаючи одне одному.
Так що тисячі людей в одну лінію ніхто не шикував. Загальна фаланга складалася з дрібніших частин, які з’єднувалися вже безпосередньо перед зіткненням.
На полі бою могли бути присутніми відразу декілька фаланг від різних полісів. Наприклад, у битві при Хіронеї (338 до н. е.) проти македонців майже незалежно один від одного билися фаланги з Афін, Фів та інших полісів.
Тепер давайте розглянемо організацію таких дрібних підрозділів у складі фаланги.
Структура і чисельність у часи найбільшого розквіту
Кожен поліс і епоха вносили свої правки до складу фаланги, тому як приклад розглянемо щось узагальнене. Отже, перед вами – класична грецька фаланга 5-4 століття до н.е.
Найбільш дрібною її одиницею була еномотія (enomotia) в якій служили 25 чоловік. Еномотія складалася з:
- 23 рядових гоплітів
- Командира еномотії (еномотарха)
- Одного досвідченого ветерана урага (ouragos)
У бойовому порядку фалангіти шикувалися у 3 ряди по 8 чоловік у глибину. Командир знаходився на правому краю першого ряду – це було найвідповідальніше місце, пізніше дізнаємося чому. По структурі бачимо, що еномотія виставляє тільки три ряди у фронт і розміщується більше в глибину.
Ураг (ще іноді називався тергидуктор) знаходився позаду основного строю і стежив за порядком в задніх рядах. Це був другий по статусу воїн в підрозділі. На цю роль найчастіше призначали найбільш досвідчених і фізично сильних ветеранів.
Роль урага була украй важлива для фаланги оскільки втеча завжди розпочиналася з тилу. Зі стійкими задніми шеренгами передові бійці просто фізично не змогли б відступити. Фактично він виконував функцію злого баті загороджувального загону, підбадьорюванням і загрозами підтримуючи дух бійців.
Дві таких еномотії по 25 осіб об’єднувалися у пентекосію (pentekosys), яка власне і перекладається як “п’ятдесят”. Командував цим з’єднанням окремий офіцер (пентеконтер), який також знаходився справа пентекосії.
Дві пентекосії по 50 чоловік формували лох (lochos). Лох був основною тактичною одиницею і налічував 100 осіб. Командував ним лохаг (lochagos), який знаходився на крайньому правому краю.
Оскільки лохаг знаходився справа, то за лівою частиною лоха слідкував офіцер з лівої пентекосії.
Звання lochagos, існує навіть в сучасній грецькій армії та еквівалентно Капітанові.
З декількох таких лохів вже могли формуватися і більші корпуси, наприклад, мори у спартанців. (600-900 чол.). Під час битви усі загони з’єднувалися разом, формуючи одну єдину велику фалангу.
Еномотархи та пентоконтери стежили за порядком і цілісністю фронту на місцях, а лохаги керували взаємодією і маневрами на рівні великих з’єднань. Командував усією фалангою головний воєначальник усього війська – стратег (strategos).
Такая разбивка на меТака розбивка на менші загони надавала фаланзі мобільності та тактичної гнучкості.
Основні характеристики шикування (ширина та глибина)
Основними характеристиками фаланги була ширина фронту і глибина шикування. Вище ми розглянули узагальнену схему бойового порядку, проте вона була не обов’язковою і могла як поглиблюватися, так і розтягуватися.
З одного боку, довший стрій дозволяв виставити більше воїнів і охопити ворога. З іншого ж боку, бойовий порядок з більшою глибиною збільшував фізичний натиск на супротивника. Вид глибокого, нескінченного строю також чинив моральний тиск на ворога і надихав союзників.
Успіх битви в Древній Греції аж до 5 століття до н.е. залежав від підбору ідеального балансу між натиском або захистом на конкретних ділянках бою. Тому результат битви часто вирішувався факторами довжини чи глибини фаланги гоплітів.
Зазвичай на битву виставляли фалангу, що складалася з 8-12 ліній гоплітів. Проте в особливих випадках кількість шеренг могла подвоюватися і навіть потроюватися. При інших рівних у бою усе вирішували стійкість, досвідченість і злагодженість бійців.
У особливих випадках стратеги виставляли збільшену кількість рядів на напрямі основних ударів, щоб фізичним натиском прорвати слабкі ділянки в побудові ворога. З точки ж зору захисту, велика глибина бойового порядку, зменшувала можливість його розірвати.
Яскравим прикладом такого натиску глибоким строєм я була вже згадана битва при Левктрах (371 до н. е) в ході Беотійської війни. Фіванський стратег Епамінонд зібрав в ударний загін фалангу глибиною в 50 рядів, яка загальним натиском просто зім’яла стрій спартанців. Цей маневр був доповнений ще одним нововведенням – застосуванням принципу діагональної (косої) фаланги.
Діагональна фаланга
У битві при Левктрах основною метою Епамінонда було прорвати спартанську фалангу з правого флангу, де знаходилась гвардія на чолі з самим царем. Тому ударні ешелони фіванців були зосереджені на лівому фланзі, навпроти правого флангу спартанців.
Оскільки стратег планував вирішити битву одним нищівним ударом лише на одному фланзі, то додатковою його метою було як можна довше вводити у бій інші війська.
Для цього уся фіванська фаланга була вишикувана по діагоналі, щодо лінії спартанців. З сильно винесеним вперед лівим крилом.
Під час битви, коли ударний загін фіванців вже вступив у бій, інші частини все ще наближалися до супротивника. Такий повзучий наступ не давав іншим спартанським загонам кинутися на допомогу своєму правому флангу.
А в цей час, завдяки колосальній чисельній перевазі ударний загін фіванської фаланги, просто вичавлював спартанську гвардію з поля бою. У результаті фаланга спартіадів на правому фланзі була розірвана, а цар смертельно поранений, ще до початку бою по усьому фронту.
Війська, що залишилися, почувши про загибель царя і прорив фаланги царської гвардії, піддалися паніці та почали втікати. Основні загони фіванців так і не встигли навіть вступити в зіткнення з ворогом.
У результаті правий фланг спартанців був розбитий, паніка поширилася по усьому війську, яке стало відступати так і не втупивши у бій.
Так уперше була успішно застосована коса (діагональна) фаланга. Як ми бачимо на прикладі спартанців, прорив лінії по фронту був для фаланги фатальним. Після розриву строю, рвалася координація між командирами, а також між рядами. Без чітких, злагоджених ліній і комунікації, бойовий порядок змішувався і перетворювався на неорганізоване скупчення людей.
Тому, як тільки бойовий порядок проривався, відразу починався відступ. Усі розуміли, що бій безнадійно перетвориться на бійню. Тобто у бою проти фаланги – головним завданням було руйнування цілісності її строю.
Пересування у бою
Тримати лінію було важливим завданням для фалангітів не лише у бою, але і під час маневрів. По полю битви піхотинці рухалися у вільнішому порядку. Відстань між бійцями могла сягати від 1 до 2 м. Безпосередньо пліч-о-пліч воїни ставали перед самим зіткненням з супротивником.
Пересування в основному відбувалося ходою, але іноді підтюпцем або навіть бігом, якщо дозволяв вишкіл бійців. Для фаланги важливо було максимально швидко вступити в рукопашний бій, щоб мінімізувати обстріл застрільниками.
Для того, щоб задати якийсь ритм бійцям, позаду задніх рядів розміщувалися флейтисти. Вони задавали воїнам темп, щоб вони рухалися більш-менш синхронно, не ламаючи лінію.
Перед зіткненням з супротивником намагалися розігнатися як можна сильніше. Такий перший удар був надзвичайно потужним оскільки концентрував у собі енергію декількох рядів важких гоплітів. Атака щитами могла запросто збити з ніг непідготовленого супротивника.
В бою свої щити гопліти часто клали один на одного – внахлест. Створювалася подібність лускатої броні. Це також створювало зчеплення між сусідніми бійцями фаланги, що додавало синхронності в рухах і більшу захищеність.
Монолітна стіна щитів дозволяла додатково збільшити загальний натиск, рівномірно розподіляючи тиск по усьому фронту. Таким чином фалангісти могли просто повільно виштовхувати супротивника з поля бою.
Мінусом зчеплення щитів була мінімальна можливість захистити себе особисто від удару. Тому життя кожного солдата багато в чому залежало від стійкості та хоробрості його сусіда.
Почесність правого флангу у грецькій військовій справі
Важливим недоліком фаланги був її уразливий правий фланг. Як ми бачимо кожен фалангіст тримав зброю в правій руці, а щит – в лівій. Таким чином він додатково захищав сусіда ліворуч, а сам був захищений ліворуч своїм сусідом справа.
Проте воїнів, які знаходилися на самому краю правого флангу, прикривати було вже нікому. Ці бійці були набагато вразливішими перед ударами супротивника. Тому багато битв будувалися саме через атаку по бійцях правого флангу. Саме у цій, найуразливішій точці бойового порядку, часто вирішувалася доля усієї битви.
Через це на праве крило завжди намагалися ставити найбільш стійких бійців або ж елітні частини. У нашій схемі ми бачимо на цих найнебезпечніших місцях офіцерів. Командири могли швидше оцінити небезпеку ситуації та скоординувати піхотинців знаходячись безпосередньо саме справа.
Ось тому правий фланг в грецькому військовому мистецтві вважався почесним. Знаходячись на найнебезпечнішій ділянці, бійці демонстрували свою особливу звитягу і вишкіл. Фактично правий фланг фаланги, залишився останнім притулком для героїв-індивідуалів. Саме там грецькі воїни могли показати усім свою особисту майстерність і хоробрість.
Багато стратегів намагалися будувати свій план бою саме через зміцнення свого правого флангу або атаку на правий фланг супротивника. Також виходом було самим атакувати супротивника правим флангом, прибравши ініціативу до своїх рук.
Дві фаланги у рукопашному бою, могли закручуватись навколо осі, постійно зминаючи фланги один одного.
Рухи і удари бійців у строю
Попри те, що зазвичай у фаланзі було до 8 шеренг бійців, безпосередньо билися лише перші дві. Тільки досвідчені ветерани в окремих випадках могли залучати до бою три перших ряди.
Задні шеренги створювали загальний натиск і допомагали переднім рядам стримувати натиск супротивника. Також вони служили резервом для заміни убитих, поранених або втомлених товаришів.
Передні ряди вели основний бій, обмінюючись ударами списів. У разі сутички двох грецьких фаланг, воїну необхідно було постаратися влучити саме в незахищені частини тіла супротивника. Часто для цього треба було довго битися, чекаючи доки супротивник ослабне та відкриється для удару.
Боєць так само міг атакувати не ворожого бійця попереду, а його сусіда справа, який міг не чекати удару. Тому досвідчені воїни не фокусувалися на одному супротивнику, а намагалися спостерігати відразу за трьома воїнами протилежної сторони.
На підставі зображень з археологічних знахідок можна виділити основні рухи гопліта в строю.
Малюнок Афінський Гопліт 4 ст. до н.е.
1.”Вільно” – щит ставився на землю, туди ж упирався спис. У такій позі воїни могли чекати бою, слухати командира або нести караул.
2.”Струнко” – щит підіймався і прикривав тіло. Це дозволяло у вільному строю захиститься від метальної зброї. Спис також підіймався та упирався на плече, щоб не втримувати його лише на руці. У цьому положенні солдати пересувались по полю бою у безпосередній близькості від супротивника.
3. “Удар списом знизу” – на витягнутій руці спис виносився вперед, поки не розташовувався паралельно до землі (щоб бути у балансі). Щит – прикриває торс. У такому положенні солдати зближувалися з ворогом або могли атакувати ворожий розсипний стрій, наприклад, легкої піхоти або стрільців.
4. “Удар згори” – спис підіймався над правим плечем, щит прикривав торс від підборіддя до коліна. Це основне положення для бою в зімкнутому бойовому порядку, з щитами, що змикалися, оскільки удар знизу в такому положенні виконати просто неможливо, не розкрившись або не розірвавши загальну лінію.
Удару завдавався трохи під кутом. Важливим завданням було не зачепити товариша ззаду підтоком свого списа. Спис тримали верхнім хватом, так керувати списом простіше і можна завдавати точніший удар. Другий ряд також був ефективніший саме в цій позиції, оскільки воїн чітко бачив куди б’є.
Ми розібрали основні позиції, тепер розгляньмо, як здійснювався перехід між ними в щільному бойовому порядку.
Перехід в позицію 4 з позицій 2 і 3 був дуже складним у виконанні в тісному строю. Для цього треба було підняти спис над правим плечем і однією рукою поміняти хват, щоб воно було спрямоване вістрям до супротивника. По виконанню цього руху досвідчені бійці могли відразу визначити наскільки навчена фаланга та армія перед ними.
Грецький історик Ксенофонт стверджував, що робота щитом і списом так само природня для греків, як у бійці завдавати ударів правою рукою, а відбивати лівою.
Переваги та недоліки
З одного боку, бій в щільному строю не дозволяв бійцям повною мірою застосувати індивідуальну майстерність. Життя і здоров’я кожного воїна досить сильно залежало від його товаришів. З іншого боку, знижувався мінімальний ефективний рівень підготовки воїна. Досвідченіші бійці могли компенсувати недостатню досвідченість деяких фалангітів у строю.
Також варто врахувати, що у вільному бойовому порядку кожен воїн мав не лише свободу у бою, але і свободу до втечі. У фаланзі у перших рядів вже просто не було фізичної можливості відступити.
Сильною стороною фаланги була також можливість використати довші списи, які в індивідуальному поєдинку застосувати було практично неможливо. Це давало ще одно перевагу в захисті і нападі. Довжина зброї покаже себе як одна з головних переваг фаланги під час греко-перських воєн і походів Олександра.
Недоліками фаланги були її неповороткість і слабка маневровість. З проривом бойового порядку, уся система взаємодії руйнувалася і подальший опір супротивнику ставав безглуздим. Також було складно зберігати стрій на пересічній місцевості, а взаємодія вимагала злагодженості і тренувань.
Отже, нумо підбивати підсумки.
Сильні сторони фаланги:
- Складно прорвати стрій з фронту
- Задні ряди не дають відступити переднім
- Достатньо меншого рівня індивідуальної підготовки бійца ніж для бою один-на-один
- Сильний натиск, який регулюється глибиною бойового порядку
- Кожний воїн додатково створює захист сусіду
- Можливе застосування довшої зброї
Слабкі сторони фаланги:
- Неповоротка і повільна
- Зменшує можливість використання індивідуальної майстерності
- Вимагає тренувань злагодженості та командної взаємодії
- З проривом строю стає безкорисною
- Складно використати на пересічній місцевості
- У класичному варіанті б’ються тільки перших два ряди
Замість епілогу
Грецька фаланга сильно вплинула на військове мистецтво Древньої Греції та взагалі всього світу Античності. Разом з грецькими колоністами та найманцями принцип фаланги став поширюватися по усьому Середземномор’ю, в Африку і Близький Схід. Парадоксально, але з популярності фаланги розпочався її занепад.
З появою великої кількості найманців, роль цивільного ополчення почала стрімко зменшуватися. Разом з мотивованими громадянами фалангу покидали колишній дух і лицарська етика.
До війни залучалося все більше представників нижчих класів, збільшувалася кількість і роль легшої піхоти. Щоб ефективніше протистояти швидким і легким піхотинцям, гопліти поступово зменшували свою захищеність на користь маневровості.
У такому вигляді грецька фаланга зустрілася з новою інновацією – македонською фалангою. Після македонського завоювання, фаланга македонського типу поступово витісняла гоплітську фалангу в Греції.
Незважаючи на це, грецька фаланга зуміла щільно закріпитися в західній культурі. Наприклад, термін фаланга можна часто зустріти в назві політичних партій, найбільш відома в цьому роді “Іспанська фаланга”,
Сама ідея командного бою і жорсткої дисципліни, а воїна як гвинтика у військовому механізмі, встане у фундамент усіх армій західного зразка. Принцип щільного шикування в деякому сенсі буде застосовуватись аж до Першої Світової.
Тому грецька фаланга не померла, вона як багато речей з Древньої Греції перетворилася на пам’ятник. У пам’ятник часам, коли рівні і вільні люди билися пліч-о-пліч…
Натрапив на сайт випадково — тепер не можу відірватися! ) А після прочитання ще й помітив що матеріал є українською мовою!
Прочитав про фаланги на одному диханні — дуже цікаво, структуровано, взаємопов’язано. Така увага до важливих деталей! Ілюстрації дуже допомагають.
Порівняння слабких і сильних сторін різних типів військових формувань — мегакруто. Я не просто отримав інформацію, але й зрозумів, запам’ятав її.
Завжди знав, але лише тепер зрозумів чому щит був таким символічним для греків.
Дуже дякую за матеріал! Надзвичайна робота!
Дякую за розгорнутий відгук! Радий що зміг допомогти