Іспанська терція (ісп. Tercio español) – це тактичне формування іспанської піхоти у 16-17 століттях. Вона стала символом Іспанської Імперії у розквіт її могутності. Створивши особливу тактику взаємодії стрілецької та холодної зброї, Іспанія стала провідною військовою державою у Європі.
Майже півтора століття іспанська піхота вважалася непереможною на полі бою. Незламність Іспанії забезпечили професійні та безстрашні солдати її армій.
У статті розглянемо, що таке іспанська терція, як формувалася перша регулярна іспанська армія і дізнаємося її захопливу історію за часів найбільшої могутності.
- Іспанія у 15 сторіччі
- Іспанська армія 15 століття
- Іспанська армія у 16 сторіччі і реформи де Кордови
- Іспанська піхота 16 століття
- Іспанські пікінери
- Родельєрос
- Іспанські мушкетери та аркебузири
- Іспанські мушкетери
- Старі Величні Терції
- Створення Терцій
- Склад терцій
- Стрій «Іспанська терція»
- Іспанська армія 17 століття
- Занепад Терцій
Іспанія у 15 сторіччі

Батьками нової іспанської армії періоду Відродження можна по праву вважати Фердинанда II – короля Арагона та Ізабеллу I – королеву Кастилії. Їхній династичний союз 1479 року ознаменував об’єднання розрізнених християнських королівств у могутнє унітарне королівство – Іспанію.
У 1492 році їм вдалося захопити останній мусульманський емірат на Іспанському півострові і повністю вигнати мусульман з Іберійського півострова. Таким чином іспанці завершили Реконкісту, що тривала вже 8 століть…
Реконкіста – боротьба іспанських християнських королівств із мусульманами на території Іберійського півострова. Розпочалася з арабського завоювання Іспанії 711 року і завершилася падінням останнього мусульманського емірату – Гранади 1492 року.
Об’єднання кількох християнських королівств у одну країну і зміцнення королівської влади дало змогу Іспанії замислитися вже про ранг імперії. До того ж відкриття Америки в 1496 р. і подальші експедиції на новий континент стали приносити іспанській короні величезну кількість нових ресурсів.
Зростаючі амбіції Іспанії штовхали її на конфлікт з іншими європейськими гігантами, насамперед із Францією. До кінця 15 століття назрівала війна за розподіл сфер впливу в Італії.
Іспанська армія 15 століття

Війська іспанського королівства у другій половині 15 століття представляли собою типову середньовічну феодальну армію.
Вона складалася з:
- Ополчення, зібраного васалами короля
- найманців
- загонів дворян
- воїнів військово-духовних орденів.
Чітких стандартів для зброї не було, тому кожен озброювався чим міг. Підрозділи не спеціалізувалися на одному виді зброї, як наприклад, англійські лучники. В одному загоні могли перебувати бійці, озброєні списами, алебардами, мечами, дротиками, арбалетами та всілякою іншою зброєю.
Головною відмінністю іспанської армії 15 століття від інших європейських середньовічних армій була велика кількість сильної легкої піхоти, застрільників і легкої кавалерії. Це пов’язано з тим, що протягом 8-х століть основними супротивниками іспанців були легкоозброєні та мобільні мусульманські армії.
Ґрунтуючись на отриманому під час Реконкісти досвіді, іспанці надавали високій мобільності перевагу, а не броні. Іберійські підрозділи ідеально підходили для швидких маршів, блискавичних ударів і засідок. Ці якості ще сильно допоможуть Іспанії в її американських кампаніях.
Однак після вигнання мусульман з Іберії іспанцям судилося зіткнутися із закутими в броню арміями Західної Європи.

На противагу Іспанії, її найближчий суперник Франція могла виставити величезну кількість лицарської кінноти – жандармів і найкращу в Європі важку піхоту – швейцарських найманців.
Іспанській монархії необхідно було терміново проводити військові реформи, готуючись до неминучого зіткнення. Перші кроки до регулярної армії було зроблено 1493 року. Було створено Гвардію Кастилії (ісп. Guardias de Castilia), що складалася з 2,5 тис. вершників. Головною особливістю гвардії було те, що вона підпорядковувалася безпосередньо королям, оминаючи феодалів.
За новим королівським розпорядженням 1495 р. практично всі чоловіки королівства, які мали мінімальні доходи, зобов’язувалися забезпечити себе озброєнням, еквівалентним їхнім статкам. Кілька разів на рік проводилися змагання і державні перевірки, щоб подивитися на їхні навички володіння зброєю.

Наступного, 1496 року було запроваджено систему призовників. Кожен округ королівства був зобов’язаний відправити до королівської армії на 3 роки кожного 20-го придатного до військової служби.
Таким чином, Ізабеллі та Фердинанду вдалося створити регулярну іспанську армію, чисельністю до 100 тис. солдатів, які підпорядковувалися безпосередньо іспанським монархам.
Вони всі воювали: аристократи і наймані працівники, пастухи і городяни, вчені і магнати, клірики і волоцюги, писарі і лицарі. Кожна область Іспанії відправила своїх синів у бій.
Клаудіо Санчес Альборнос, “Іспанія, історична загадка”.
Однак мало було лишень набрати армію, її необхідно було укомплектувати і підготувати. Іспанці не стали вигадувати колесо і почали формувати свої війська за лекалом західноєвропейських.
З 1497-го року іспанський король Фердинанд II став озброювати свою піхоту за зразком швейцарської. Частка важкої піхоти, одягненої в напівброню, а також пікінерів стала істотно зростати.

Для впровадження тактики щільних побудов пікінерів була необхідна висока дисципліна та вишкіл. Для цього до Кастилії прибула група найманців зі Швейцарії, які стали навчати новобранців бою у швейцарській баталії. Іспанська піхота почала навчатися захисту й атаці щільним строєм пікінерів, за невеликої підтримки арбалетників і стрільців з ручною вогнепальною зброєю.
Іспанська армія у 16 сторіччі і реформи де Кордови

Наприкінці 15 століття змінилася і сама структура іспанської армії. Замість розрізнених загонів формувалася армійська ієрархія та офіцерський корпус.
Іспанським Ордонансом 1493 року базовим піхотним підрозділом було призначено – капітанію (capitanía). Очолював капітанію Капітан. Його помічником був другий офіцер у підрозділі – Лейтенант, який також виконував роль прапороносця в загоні.
Для зручності управління капітанію поділяли на більш дрібні “ескадрони” (від ісп.cuadrado – буквально “квадратний, у квадраті”). Очолював ескадрон Квадрульєро (cuadrilleros), по суті – Сержант.
Після ордонансу 1493 року, іспанська піхота отримала однотипну і стандартизовану зброю. І вже за рік іспанці вирушили на Першу Італійську війну (1494 – 1498 рр.).
Під керівництвом досвідченого і талановитого полководця Гонзало Фернандеса де Кордови, нова іспанська армія пройшла хрещення у сучасній європейській війні. На полях битв в Італії та Франції нова іспанська піхота заслужила свою першу військову славу.

Досвід Першої Італійської війни продемонстрував величезну користь взаємодії змішаних загонів піхоти. Кожен вид воїнів мав свої сильні та слабкі сторони, які перекривали один одного.
У військовій справі почалася епоха “Піки та пострілу”, коли перемога у бою насамперед залежала від уміння солдатів із різним видом зброї взаємодіяти між собою. І іспанська армія не залишилася осторонь.
Фернадес де Кордова продовжив свої реформи з реорганізації армії. Він реорганізував капітанії у більші загони – коронелії. На кшталт римського легіону їх було створено як окрему одиницю, яка могла діяти у військовій кампанії самостійно, маючи все необхідне.

До коронелії входило 12 капітаній по 500 осіб (загалом близько 6 тис. чоловік). Десять таких капітаній складалися зі змішаних загонів піхоти (200 пікінерів, 200 мечників і 100 стрільців). До них додавалися ще дві додаткові капітанії виключно з пікінерів.
Для підтримки піхотних загонів до коронелії додавали один ескадрон важких вершників на кшталт жандармів і один ескадрон хінетів (легкої кінноти) по 300 чол. кожен.
Основна стратегічна одиниця – Армія, складалася з двох таких коронелій, очолюваних Головним Капітаном (ісп. capitán general). Коронелії Фернандеса де Кордови стали тим, із чого незабаром виникне терція.
Іспанська піхота 16 століття

Своїми успіхами в італійських війнах Іспанія насамперед була зобов’язана непохитності іспанської піхоти, про яку стали складати легенди.
Слава прийшла до нової іспанської піхоти вже у битві при Семінарі 1495 року. Коли італійські союзники Іспанії піддалися паніці і втекли з поля бою, іспанська піхота залишилася і зберігала спокій. Усвідомлюючи, що бій програно, іспанці стали організовано відходити, відбиваючись піками від французьких жандармів, які їх переслідували.
Я можу тільки сказати, що 5000 іспанців – це як 5000 лицарів, 5000 легкої кавалерії, 5000 піхотинців, 5000 саперів і 5000 чортів, які їх підтримують.
Гійом де Бонніве, вбитий при Павії 1525 року.
Треновані солдати могли здійснювати швидкі марші, зберігаючи боєздатність. Іспанська армія швидко опинялася у тому місці, де її ще не очікували. Це дозволяло іспанцям першими займати вигідні позиції на полі бою.
Яскравим прикладом швидкості іспанської піхоти є подорожі “іспанською дорогою”. Це шлях, яким піхотинці маршем проходили з Неаполітанії до Фландрії (1000 -1200 км). Іспанські армії проходили весь шлях менш ніж за 50 днів. А у 1578 один загін пройшов її взагалі за 32 дні.
Також упевненості солдатам додавала тактика Кордови «війна в іспанському стилі». Він вступав у бій, лише коли був упевнений у перемозі й уникав сутичок, коли війська мали великі шанси програти. Тож солдати знали, що коли бій почався, то їхній генерал упевнений у перемозі. І проявляючи стійкість у бою, воїни все ж таки виривали бажану перемогу.
У релігійних війнах, що спалахнули у 16 столітті, Іспанія завжди виступала на боці католиків. Серед іспанців, які 8 століть боролися за свою віру, панував релігійний фанатизм. Іспанські солдати вважали себе лицарями католицтва, які б’ються за істинну віру.

Низка гучних перемог надала іспанській армії репутацію непереможної військової машини. Солдати пишалися своєю службою могутній іспанській короні. Бунти були рідкістю, навіть коли військові довго не отримували належну їм платню. Іспанська піхота ніколи не влаштовувала заколот перед початком битви, щоб її не звинуватили у боягузтві.
Якщо мої шрами не сяють в очах інших, то, принаймні, вони викликають повагу в тих, хто знає їхнє походження, оскільки солдату мертвому в бою здається краще, ніж солдату живому, що тікає.
Мігель де Сервантес, El ingenioso hidalgo Don Quijote de la Mancha
Уже при Каріньолі 1503 року іспанська піхота зуміла розгромити своїх учителів – швейцарських найманців, які воювали за французів. Поява регулярної армії з дисциплінованими і стійкими піхотинцями поклала край домінуванню швейцарців на полі бою. Іспанія однією з перших розпочала епоху великих регулярних армій у Європі.
Стандартизовано було не тільки зброю, а й типи воїнів. У кампанії 1497 року іспанська піхота вже була розділена на три основні групи:
- Пікінери
- Мечники
- Стрільці
Давайте розглянемо детальніше кожен вид воїнів.
Іспанські пікінери

Почнемо з головної сили армій епохи відродження – пікінерів. Вони були головним знаряддям ближнього бою в іспанській піхоті протягом 16-17 століть.
Основною зброєю іспанських пікінерів була піка довжиною 5 – 5,5 м. У кожному підрозділі довжина списів була однакова. Держак піки перед накінечником був оббитий залізом, аби супротивник не спромігся його перерубати.
Пікінери вставали щільним строєм із відстанню в третину метра один від одного. На кшталт македонської фаланги вони створювали для противника “стіну зі списів”. Відстань між рядами становила близько метра, щоб воїнам попереду було зручніше працювати величезною пікою.
Під час маневрів на полі бою списи тримали прямо. Носіння піки було важкою роботою, оскільки через велику довжину вона на вітрі вібрувала і потрібно було докладати зусилля, аби втримати її в руках. Під час маршів піки клали на плечі або зовсім несли горизонтально. Вага списа становила приблизно 3,5 кг.
Часто солдати застосовували хитрість і вкорочували довжину держака, щоб зменшити довжину та вагу піки. Одним із завдань офіцерів рот пікінерів було запобігати подібним ситуаціям і карати винних.
Як додаткову зброю, на випадок якщо піка зламається, пікінери мали меч і кинджал. Найпопулярнішим був меч із гардою або чашкою, яка додатково захищала руку.
Основним завданням пікінерів було протистояння кавалерії та ворожим пікінерам. Під час атаки ворожої кінноти, вони опускали списи на 45 градусів і додатково впирали в землю, щоб витримати потужний кавалерійський натиск. Кавалеристи своєю величезною масою могли зламати під собою піки. Тому другу руку часто одразу опускали на руків’я меча, аби швидко його вихопити.

Битва між двома загонами пікінерів завжди була доволі кривавою. Загін списоносців було складно пробити в лоб, тому бій йшов доки одна зі сторін не знесилиться від великих втрат. Загін пікінерів міг буквально задавити противника масою своїх пік, тому іноді атака пікінерів називалася “натиск піками”.
Уклавши контракт з іспанською армією, новобранець здебільшого зараховувався до пікінерів, а точніше до легких пікінерів – ісп. pica seca.
Це були легкоозброєні воїни, які не мали захисту. Основними їхніми завданнями були створення маси для натиску і заміна полеглих товаришів з перших рядів. Зброю солдати купували самостійно, або віддавали за неї державі частину своєї платні.

Кожен легкий пікінер міг роздобути або купити собі сталеву кірасу, щоб перейти у важкі пікінери – coselete. Важкі пікінери отримували більшу платню, тому легкі пікінери прагнули дістати обладунки і потрапити до їхнього числа.
Наприкінці 15 століття формування підрозділів відбувалося за швейцарським зразком. Ордонансом 1495 року важким пікінерам наказувалося щонайменше мати кіраси і моріони.
Моріон (ісп. Morrión – букв. Шолом) – основний вид шолома, який використовувала іспанська та інші європейські армії у 16-17 століттях. Класичний іспанський моріон мав просту конічну форму з широкою тулією. Невдовзі серед іспанської армії більш популярним став італійський моріон, з гребенем і піднятими полями. Він і стане одним з основних її символів.
Перші ряди іспанських пікінерів часто одягали додаткові стегнові щитки, захист верхньої та нижньої частини рук, латні рукавиці та металевий горжет на шию. Вони брали на себе основний удар від вогнепальної зброї та в бою з ворожою піхотою. Такі обладунки в середньому важили 18 кг і давали гарний захист, проте позбавляли воїна рухливості.
Родельєрос

Повільність і неповороткість пікінерів, що орудували п’ятиметровими піками, компенсували швидкі й рухливі мечники. Традиційно воїни, озброєні щитом і мечем, в Іспанії називалися rodeleros або escudados.
Родельєрос (ісп. rodeleros – “щитоносці” або ісп. escudados “мечник зі щитом”) – це назва іспанських солдатів 15-16 століття, озброєних щитом і мечем. Були найбільш рухливим типом іспанської піхоти 16 століття. На початку 15 століття родельєрос становили третину в капітаніях.

Мечники вступали в бій, коли противник усе ж прогризався через стіну з пік. На коротких дистанціях у тісному просторі, озброєні мечем і щитом ці воїни завдавали страшних ушкоджень. Родельєрос, відштовхуючи своїми щитами списи, самі проривалися впритул до ворожих пікінерів. Там вони нав’язували ворожим списоносцям бій на близьких дистанціях, до якого пікінери були не готові.
Спритним іспанцям вдалося продертись, прикриваючись малими щитами, під списи, та знаходячись у безпеці, вражати неприятеля так, що той не міг нічого їм заподіяти, і якщо б на іспанців не налетіла кіннота, вони б добили ворожу піхоту.
Нікколо Макіавеллі. ” Правитель” (1513)
Поки пікінери зв’язували боєм загін супротивника, родельєрос могли швидким маневром забігти у фланг або тил ворожого строю. Заставши противника зненацька, такий удар міг вирішити весь перебіг бою. На родельєрос завдяки їхній рухливості було також покладено завдання з переслідування і добивання тікаючої ворожої піхоти.
Таким чином родельєрос виступали аналогом швейцарських алебардистів або цвайхендерів ландскнехтів. Вони компенсували повільність і слабкість пікінерів у бою на дуже коротких дистанціях.
У перших італійських кампаніях родельєрос проявили себе дуже добре, принісши перемогу в кількох битвах практично самотужки. Однак до середини 16 століття зростаюча роль вогнепальної зброї і зміна піхотної тактики вплинула на поступове зникнення цього виду воїнів з іспанських підрозділів.
Утім, вони чудово показали себе під час іспанських завоювань в Америці. Родельєрос становили більшу частину в арміях конкістадорів.
До кінця 16 століття родельєрос і ескудадос повністю зникли з іспанської армії. Це пояснюється розвитком і поширенням вогнепальної зброї. У 17 столітті роль родельєрос перебрали на себе аркебузири і мушкетери, які виявилися більш корисними в новій тактиці ведення бою.
Іспанські мушкетери та аркебузири

Наприкінці 15, на початку 16 століття в іспанських арміях все ще використовувалися арбалетники. Однак вони поступово замінювалися стрільцями з аркебузами.
Перші аркебузи з’явилися в середині 15 століття, замінивши середньовічні пищалі. Замість того, аби вручну підносити гніт до заряду, в них був встановлений покращений гнітовий замок. При натисканні на спусковий механізм гніт опускався на полицю з порохом, викликаючи постріл. Аркебузи 16-17 століття були 1 м завдовжки і важили приблизно 5 кг.
Куля, випущена з аркебузи, мала набагато більшу убивчу силу порівняно з арбалетним болтом. На ближніх дистанціях вона пробивала лицарський обладунок того часу. Ефективна дальність стрільби з аркебуз становила близько 100 метрів. Воїнів, які стріляли з аркебуз стали називати – аркебузирами.
Однак аркебузи мали досить низьку точність. Цей недолік компенсували великою щільністю. Для цього аркебузири вставали щільною шеренгою й одночасно давали залп у бік противника.

Єдиного калібру не існувало, тому кожен аркебузир виготовляв собі кулі самостійно. Їх робили з розплавленого свинцю кліщами-формою під свій діаметр ствола. Діаметр куль аркебузи становив 12-14мм, а вага 21-42 г. Загалом іспанські аркебузири брали у бій запас на 50 пострілів.
Щоб прискорити процес заряджання, аркебузир носив підготовлені заряди в дерев’яних або шкіряних трубках. Вони розміщувалися на ремені, який одягався через плече. На солдатському жаргоні таку бандольєру із зарядами називали “дванадцять апостолів“
Весь процес заряджання і пострілу займав близько 2 хвилин. Щоб вести постійний вогонь, незабаром почали використовувати контр-марш або караколь. На відміну від пікінерів, відстань між стрільцями була менш щільною, аби уникнути випадкового загоряння боєзапасу сусіда від випадкової іскри.

Караколь – особливий маневр, коли перший ряд, зробивши постріл, проходив у кінець шикування. Там бійці виконували перезаряджання, готуючись до своєї черги. Тим часом стріляли наступні ряди, які також йшли на перезаряджання позаду.
Досвідчені бійці могли перезарядити аркебузу за 1 хвилину. Використовуючи караколь, аркебузири могли здійснювати фактично безперервну стрільбу. Однак після кожних чотирьох – п’яти пострілів, ствол аркебузи сильно розігрівався і засмічувався. Свинцева куля могла розм’якшитися у стволі від нагрівання або застрягти у нагарі, що утворився. Тому після кількох залпів аркебузу необхідно було остудити і почистити.
Іспанські мушкетери

У відповідь на появу аркебуз, у 16 столітті почали використовувати міцнішу броню. Для пробиття таких обладунків створили більш потужні рушниці – мушкети. По суті мушкет став важчою і потужнішою версією аркебузи. Нова рушниця давала змогу вистрілити кулею більшого калібру (бл. 20 мм) із вбивчою силою на 200 м.
Це давало змогу не тільки пробивати нові обладунки, а й обстрілювати ворожих аркебузирів з безпечної відстані. Принцип перезарядки лишався тим самим, що й у аркебузи. Стрільців із мушкетів називали мушкетерами.
Однак через велику вагу (7-9 кг), стрільба з мушкетів велася повільніше. Ранні мушкетери були змушені використовувати спеціальний упор із рогатиною, щоб утримувати зброю під час стрільби. Мушкетні кулі важили вдвічі більше, тому мушкетери могли брати з собою вдвічі менший боєзапас – 25 куль.
Іспанська армія потроху впроваджувала солдатів із мушкетами до лав своїх стрільців. У 1567 році герцог Альба зобов’язав додати по 15 мушкетерів до кожної роти аркебузирів.
Наприкінці 16 століття з’явилися мушкети кращої якості, з більш легкими стволами. Кількість воїнів з мушкетами стала зростати. В іспанській армії у Фландрії 1601 року співвідношення мушкетерів до аркебузирів було вже 1 до 2.
Старі Величні Терції

Уперше назва “терція” як позначення підрозділу згадується у 1509 році. Першою терцією стала Терція Замудіо, яка з 1513 року стала називатися Неаполітанською Терцією. Терція як загін, стала результатом подальшого розвитку коронелій де Кордови.
У 1534 році з ветеранів північноафриканських кампаній проти берберів і турків, була утворена друга терція – Сицилійська. У 1536 році в Міланському герцогстві було зібрано третю, Ломбардську Терцію.
Ці три перших іспанських терції пізніше отримали назву Старі Терції (ісп. Tercios Viejos). Пізніше так стали називати й інші терції, створені у першій половині 16 століття.
Однак, щоб окремо виділити три найперші з них, їм було присвоєно почесне найменування “Величні Старі Терції” (ісп. Grandes Tercios Viejos).
Великі Старі Терції дотепер представлені у сучасних збройних силах Іспанії. Це – полк гірської легкої піхоти Tercio Viejo de Sicilia’ No. 67 (Сицилійська Терція), піхотний полк ‘del Príncipe’ No. 3 (Ломбардська Терція) і піхотний полк ‘Soria’ No. 9 (Неаполітанська Терція). До слова, Неаполітанська терція вважається найстарішим постійно діючим піхотним підрозділом у світі.
Існує кілька теорій походження терміна “терція”. Значення слова терція означає буквально “одна третина чогось, третя частина”.
За однією з версій назва походить від перших трьох Старих Терцій або від трьох місць їхньої постійної дислокації: Неаполітанське королівство, Сицилія і Ломбардія. Інша версія свідчить, що найменування з’явилося, вказуючи на трьох типів воїнів, які утворювали перші іспанські терції: пікінери, мечники та аркебузири.
Створення Терцій

Починаючи з першої половини 16 століття по всіх володіннях імперії почали формуватися все нові й нові терції. Для формування нового загону, корона призначала відповідальну людину – капітана. Йому видавали документ, який дозволяв набирати рекрутів до королівської армії у певному регіоні Іспанської Імперії.
Капітан самостійно підбирав собі молодших офіцерів і обирав дизайн нового прапора. Після цього група офіцерів прибувала до міст визначеного регіону, де розгортала прапори у найлюдніших місцях. Барабанним боєм, група привертала увагу глядачів. Після цього капітан виступав з промовою, де описував усі принади солдатської служби і обіцяв рекрутам заможність, славу і пригоди.
Усім новобранцям, які підписали контракт, видавали документ, який підтверджував, що вони ставали солдатами королівської армії. Рекрутам також відразу виплачували платню за перший місяць. На свої перші гроші новобранець купував зброю і спорядження або викуповував вже надане.

Завербувавши необхідну кількість рекрутів, капітан із новим загоном висувався до найближчого порту. Далі новоспечені іспанські солдати найчастіше вирушали до італійських володінь або у гарнізони в Північній Африці.
Там новобранців перемішували з досвідченими ветеранами, які ділилися своїм досвідом з новачками. Солдати жили окремими групами по 8-10 осіб, які називалися камарада (ісп. camarada), буквально “товариство”.

Після прибуття на нове місце, першим етапом проводилося індивідуальне навчання солдатів володінню своєю зброєю. Другим етапом новобранців вчили діяти разом у одному строю.
Рекрутів навчали володіти всією стандартною зброєю іспанської армії, щоб у разі потреби вони могли змінити один одного. Під час навчання проводилася також фізична підготовка, щоб привести бійців у потрібну форму.
Тільки після такого навчання новоспечений солдат міг вирушити у свою першу військову кампанію. Посилати до бою тільки підготовлені підрозділи стало одним із принципів іспанської армії 16-17 століття.
Подальша доля солдата була непростою. Якщо він виживав, то після завершення служби він отримував т.зв. “ліцензію” – свідоцтво про припинення контракту. Такий документ отримували також чоловіки, які більше не могли служити через поранення або вік. Солдат міг запросити ліцензію за власною ініціативою.
Жінки привабливі своїми принадами, попи – відпущенням гріхів, люди похилого віку – грошиками… Ну а ми-то кому потрібні без наших шпаг?
Артуро Перес-Реберте, капітан Алатрісте.
Жодної допомоги не виплачувалося, тож далі чоловік мав шукати іншу роботу або жити на накопичені за службу гроші. Однак чоловіки, які віддали все життя військовій службі, не могли знайти себе у мирному житті. Вони намагалися влаштуватися в іспанські гарнізони по всій земній кулі. Однак щастило не багатьом.
Склад терцій

Кількість солдатів у терціях не була фіксованою. У середньому в кожному підрозділі було від 1500 до 2000 осіб. Як приклад, ось чисельність терцій під час кампанії у Фландрії 1567 року:
- Стара Неаполітанська Терція (3200 чол.)
- Стара Ломбардська терція (2200 чол.).
- Стара Сицилійська Терція (1600 чол.)
- Сардинська Терція (1600 чол.)
Однак варто зазначити, що іспанські терції створювалися не тільки з іспанців. Загони формувалися по всій території під владою іспанської корони. Наприклад, терції, зібрані з іспанців 1621 року, становили лише 14% від загальної кількості. Решту підрозділів набирали з італійців, німців, португальців і валлонів.
У великій багатонаціональній армії необхідно було зберігати порядок і взаєморозуміння. Ордонанс 1536 року, виданий Карлом 5, зобов’язував формувати імперські терції виключно з солдатів однієї національності. Це було зроблено, щоб обмежити міжнаціональні конфлікти і підштовхнути частини до спортивного суперництва (на кшталт міжнародних змагань). Найбільш боєздатними традиційно вважалися терції, набрані з регіонів Іспанії.
Іспанські піхотні роти не повинні включати солдатів з будь-якої іншої нації, окрім як флейтистів і баранщиків і деяких солдатів, які в даний час при них, – італійців і людей з Бургундії, які вже давно служать нам в Іспанській піхоті. І точно так само в італійській піхоті не повинно бути ні іспанців, ні солдатів з будь-якої іншої нації, за винятком деяких прапорщиків і сержантів. І німецька піхота не повинна мати ні іспанців, ні італійців. Радше кожна нація повинна служити в ротах своєї власної нації і не в яких інших..
З ордонансу Карла V, 1536 рік.
Попри те, що терції були основною ударною силою іспанської армії, вони були лише частиною військ іспанської корони. Так на різних етапах кампанії у Фландрії (1568-1573) терції становили лише від 8 до 20% іспанських збройних сил. Іншу частину становили найманці з різних частин Європи: валлони, італійці, німці та ірландці.
Стрій «Іспанська терція»

Іспанці створили свою систему взаємодії стрільців і піхоти ближнього бою, яка і увійшла в історію як іспанська терція. Вона виявилася настільки ефективною, що приносила беззаперечні перемоги іспанської зброї практично півтора століття.
Тепер погляньмо як була організована іспанська терція під час бою. Усвідомивши зростаючу силу масового застосування вогнепальної зброї, іспанська армія широко використовувала великі загони стрільців. Вони завдавали істотного вогневого впливу на ворога з відстані, проріджуючи ворожий стрій і зменшуючи рішучість противника битися.
Однак у ближньому бою проти піхоти і кавалерії вони були вкрай вразливими. Пікінери ж, у свою чергу, переважували будь-яких воїнів у ближньому бою, проте були повільними, неповороткими і вразливими перед ворожими стрілками.

Особливу небезпеку становили нові види кавалеристів-стрільців – рейтари і кірасири. Закуті у броню вершники швидко наближалися і, погрожуючи ближнім боєм, робили залп з пістолетів, так само швидко віддаляючись. Тому битви Нового часу вимагали постійної присутності поруч як стрільців, так і пікінерів.
Основою терції був квадрат пікінерів. Це була головна ударна сила ближнього бою проти ворожої піхоти і кавалерії. На флангах квадрату пікінерів розташовувалися “гарнізони” – колони аркебузирів (а частіше – мушкетерів) чисельністю по 30-60 осіб. Стрільці гарнізонів часто шикувалися шеренгою по 5 осіб. Вони забезпечували безпосередню вогневу підтримку квадрату пікінерів. На випадок наближення кавалерії або ворожої піхоти вони були навчені вести вогонь на близьких відстанях під прикриттям пік.

Основну вогневу міць терції становили 4 окремі загони стрільців, які називалися “рукави” (ісп. mangas). Вони складалися зі 100 – 400 аркебузирів або мушкетерів. Стрільців супроводжувала невелика кількість пікінерів або алебардистів, щоб захистити їх від швидких нальотів кінноти. Під час великих кавалерійських атак відходили вглиб основного квадрата, під прикриття його пік.
Стрільці, розбиті на кілька загонів, могли швидко маневрувати і шикуватися у потрібному напрямку. Під час піхотних атак супротивника вони відходили за пікінерів, продовжуючи обстрілювати супротивника з можливих напрямків. Як ми бачимо терція під час бою діяла як єдиний механізм.

Залежно від тактичної ситуації на полі бою загальна формація могла поглиблюватися або витягуватися. Існувало кілька способів вишикувати загони терції гнучкіше під умови бою. Найбільш відомі три основні види шикування іспанських терцій:
- cuadro de terreno (польовий квадрат)
- cuadro de gente (людський квадрат)
- cuadro prolongado (подовжений квадрат)
Cuadro de gente – пікінери шикувалися у рівносторонній квадрат, однаковий за фронтом і глибиною. Рукава вставали з боків, готові зустріти вогнем атаку з будь-якого напрямку. Таку побудову застосовували для відкритих просторів, де очікувалася велика кількість ворожої кавалерії.
Cuadro de terreno – пікінери шикувалися в прямокутну побудову, де фронт був удвічі ширшим за глибину. Рукава розміщувалися з боків для стрільби перед собою. Звичайне бойове шикування проти стрільців і ворожої піхоти.
Cuadro prolongado – більш продовгувате ніж попереднє прямокутне шикування, призначене для більшого охоплення фронту. Такий стрій став застосовуватися частіше, коли в терціях збільшилася частка стрільців.

З другої половини 17 століття, коли істотно збільшилася частка стрільців, терція стала частіше шикуватися в одну довгу лінію. Це давало змогу максимально використовувати всю доступну вогневу міць.
У розпалі бою, коли поле битви огортав дим, солдати орієнтувалися на прапор. Він знаходився посередині квадрату пікінерів, поруч із командиром.
Оскільки єдиної уніформи у солдатів не було, щоб відрізнити своїх від чужих, солдати одягали розпізнавальні знаки. Традиційними для іспанської армії стали червоні пов’язки або пояси.
Іспанська армія 17 століття

Вони воювали за Андами і на альпійських нагір’ях, на рівнині По і на плато Мексики; біля Тибру проти папи і біля Мапочо проти араукан; на берегах Ріо-Плата і Дунаю, Ельби і Тахо, Оріноко і Ескальди; у Павії та Куско, в Альпухаррасі та джунглях Амазонії, у Тунісі та Антверпені, у затоці Лепанто та поблизу англійського узбережжя, під Наваріно та Терсейрою, у Ла Голеті та Гавані, в Алжирі та на Філіппінах, у Ломбардії та Неаполі; на всіх чотирьох напрямках компаса у Франції, від Провансу до Бретані, від берегів Бідассоа до берегів Марни і від Руссільона до Нормандії; у Нідерландах, Португалії, Африці та Ірландії… “
Клаудіо Санчес Альборнос, “Іспанія, історична загадка”
Нова тактика у поєднанні з регулярною армією забезпечила домінування Іспанії на полі бою протягом усього 16 століття. Армія і підрозділи обросли славою і військовими традиціями. Нога іспанського солдата побувала у найрізноманітніших точках планети.
В іспанських арміях продовжували шанувати військові традиції, набуті за минуле століття. Солдати продовжували пишатися своєю службою королю. Навіть під час бунтів бійці відсилали прапори своїх терцій, щоб вони не були обезчещені.

У 17 столітті іспанські солдати також прославилися завдяки своїм зухвалим і хоробрим нічним вилазкам, які називали encamisadas буквально “у сорочках”. Така назва походить від того, що диверсанти йшли на завдання у білих сорочках, щоб уночі відрізнити своїх від чужих.
Після численних кампаній в іспанському війську була величезна кількість досвідчених ветеранів. Однак сили і фінанси поступово згасали у постійних війнах. У 17 столітті Іспанія була змушена битися на безлічі різних фронтів. Великий приплив срібла з колоній спровокував інфляцію і знецінення багатств корони.
В Іспанії дороге усе, окрім срібла
Іспанська приказка 17 століття
Відсутність ресурсів також стала позначатися на армії. Солдати все рідше стали отримувати гідну плату за свої послуги. Дедалі менше людей прагнуло влаштуватися на військову службу.
А захист величезної імперії вимагав величезних людських і фінансових ресурсів. Частою стала практика, коли новостворені загони і навіть цілі терції одразу ж розпускали і відправляли на поповнення втрат в інших загонах. Також до військових кампаній стали залучати ненавчених солдатів, відступившись від свого головного принципу 16 століття.

До кінця 17 століття, іспанська армія, що стала консервативною, все ж почала перетворюватися. З появою потужніших мушкетів, шоломи і кіраси ставали непотрібними і їх поступово почали позбуватися. Також у останній чверті 17 століття солдатів стали одягати в одноманітну уніформу. Поширення нових кремінних рушниць зумовило появу в іспанській армії фузилерів і гренадерів.
У 1700-му році останнього іспанського Габсурга Карла II на іспанському престолі змінив Філіп 5 із французької династії Бурбонів. Армія Іспанії 18 століття почала втрачати свій іспанський шарм і стала формуватися за французьким зразком.
Занепад Терцій

Практично все 16 століття тактична побудова терції не мала собі рівних. Інші країни не могли повноцінно копіювати шикування, оскільки не мали такої кількості професійних і вимуштруваних солдатів.
Однак у 17 столітті з’явилася низка професійних регулярних армій у Європі. Збільшення ролі вогнепальної зброї та артилерії сприяло виникненню нових прогресивних тактик на полі бою.
Іспанці ж з новаторів стали консерваторами і вже не відчували тенденцій епохи. Першим тривожним дзвіночком стала поява нової голландської тактики. Голландці стали шикувати свої підрозділи у малі загони. Такі загони могли більш вільно маневрувати на полі бою і змінювати один одного, якщо один із загонів буде розбитий.
Вже на початку 17 століття, у битві при Ньюпорті (1600) Іспанія зазнала першої великої поразки від голландців. Однак іспанці й надалі продовжували використовувати ту саму тактику, яка все одно працювала.
Під час тридцятирічної війни на полі бою з’являлося все більше вогнепальної зброї та артилерії. Зростаюча кількість більш точних гармат, які зводилися в батареї, почала завдавати величезної шкоди глибокому строю іспанських терцій.
Піхота західноєвропейських армій згруповувалася у дрібніші підрозділи, наприклад, батальйони, чисельністю у кілька сотень осіб. До середини 17 століття більш повільні і громіздкі терції вже виглядали застарілими на полі бою.

Іспанці отримали гіркий урок у битві при Рокруа 1643 року. П’ять терцій іспанців залишилися останніми на полі бою, не маючи можливості до відходу. Традиційно горді іспанці відмовилися здатися і були знищені.
Парламентер: Сеньйори! Герцог Енгієнський, віддаючи належне небаченій відвазі, з якою ви билися, пропонує вам почесну здачу. Ви можете зберегти ваші прапори і покинути поле битви в строю. Що скажете?
З к/ф “Капітан Алатрісте” 2006 рік, режисер Агустін Діас Янес.
Алатрісте: Передайте герцогу Енгіенському, що ми щиро йому дякуємо. Але це іспанська піхота.
До кінця 17 століття Іспанська Імперія була лише тінню своєї колишньої могутності. У терціях часто не було достатньої кількості людей для ефективного бою.
На схилі століття Іспанія все ж стала перетворювати свою армію. Разом із новими змінами вирішили відмовитися і від застарілої тактики. Настав час змін, і 28 вересня 1704 року Філіп V Бурбон остаточно прибрав термін “терція” з іспанської армії і впровадив нову французьку систему “полків” і “батальйонів”. Іспанські війська перейшли до використання прогресивної лінійної тактики.
Іспанські терції пішли, разом із золотим віком Іспанії. Однак місця славетних битв по всьому світу пам’ятатимуть доблесть і честь незламних солдатів великих іспанських терцій.
