Причини і початок революції в Англії

Історія

Англійська буржуазна революція стала поворотним моментом історії Англії. Громадянська війна, яка вибухнула після початку англійської революції, стала найкривавішою війною в історії Британії. Разом з вами ми поринемо в країну, що вирувала змінами, і у долі людей, які опинилися у вирі подій. У цій статті розглянемо причини, передумови та учасників англійської революції.

Англія у 17 сторіччі

У 1603-му році помирає Єлизавета I, бездітна королева з династії Тюдорів. Трон Англії успадкує король Шотландії Яків VI із династії Стюартів, який зійшов на англійський трон під ім’ям Якова I.

Таким чином, королівства Англії, Шотландії та Ірландії вперше об’єдналися в рамках однієї держави. Панування шотландської династії на англійському троні поклало край багатовіковим англо-шотландським війнам.

Яків I правив об’єднаними королівствами 22 роки і після його смерті у 1625 на престол зійшов його син Карл I Англійський. Він був типовим абсолютним монархом 17 століття. Карл Перший Стюарт любив елегантне життя, полювання та істинно вірив у божественне право монарха одноосібно керувати своїм народом на власний розсуд.

Проте в Англії паралельно існувала ще одна гілка законодавчої влади – Парламент. Парламентарі не мали усієї повноти влади, натомість вони контролювали найважливішу функцію держави – податки. Без рішення парламенту королям було дуже складно поповнювати королівську скарбницю. А життя двору та функціонування держави вимагали постійного надходження фінансів…

Острівне розташування допомогло Англії уникнути спустошливих релігійних воєн, що вирували у Європі. Відносно мирне століття викликало підйом промисловості та торгівлі. Однак хмари густішали над Альбіоном.

Країна, що вже вступила у прогресивну епоху Відродження, все ще жила за феодальними законами Середньовіччя. Суспільство гостро жадало реформ, яким чинили опір дворянство з консерваторами. Також насущним питанням став вибір подальшого шляху розвитку англійської протестантської церкви.

У країні назрівав і міжетнічний конфлікт між англійцями, шотландцями та ірландцями. Кожен народ мав свою культуру, віру та спосіб життя. Формально перебуваючи в одній державі, королівства продовжували жити автономно одне від одного. В Англії, Шотландії та Ірландії існували свої закони, економіка, релігія та традиції.

Недалекоглядна політика Карла I та розлад, що накопичувався у суспільстві, збільшували загальну напругу у державі. Єдиним майданчиком в Англії, де обговорювалися політичні питання, все ще залишався Парламент. 

Причини та передумови англійської революції

Отже, давайте розберемося чому в Англії виникли передумови для громадянської війни і які протиріччя їх породили. Розпочнемо з економічних причин і встановимо чому англійська революція ще називається буржуазною.

З кінця 16 століття в Англійському королівстві відбувався сильний промисловий підйом. По країні як гриби зростали нові мануфактури і виробництва, які виготовляли найрізноманітнішу продукцію. Англія перестала бути просто джерелом сировини для західноєвропейських країн. Натомість вона почала конкурувати з ними на ринку готової продукції.

Завдяки великій кількості виготовлених товарів нестримно розвивалася і торгівля. У королівстві утворювався клас буржуазії, який став невпинно накопичувати власний капітал.

Буржуазія (фр. bourgeoisie, від давньо-фр. burgeis – городяни) – це соціальний клас населення, який складався з власників, що живуть на доходи від своєї власності. У Англії 17 століття більшість буржуа формували власники виробництв. Саме у їх руках накопичувалися основні фінанси, а незабаром і вплив на громадськість. Буржуа стали головними дійовими особами у революції, тому часто її характеризують як «англійська буржуазна революція».

Англійські підприємці потребували нових законів, які б давали більше свобод для виробництва і торгівлі. Проте уся країна ще жила за старими феодальними законами й було не схоже, що король і дворянство мають наміри що-небудь змінювати у поточному устрої.

До того, серед королівських чиновників процвітала корупція. Нові англійські капіталісти були вимушені постійно давати хабарі та виплачувати все нові та нові податки на потреби корони. Бізнес ніс величезні витрати через існуючу державну систему.

Єдиним місцем, де підприємці могли вплинути на закони і встановити хоч якийсь діалог з короною залишався англійський парламент. Тому багаті буржуа використовували усі наявні ресурси та вплив, аби збільшити кількість своїх представників в обох палатах парламенту. На початок революції англійський парламент у більшості своїй відстоював інтереси буржуазії, як найвпливовішого класу у країні.

Парламент проти короля

Карл Стюарт на засіданні парламенту

Тепер давайте розглянемо політичні причини конфлікту і звідки виникло протистояння короля проти парламенту.

Карл I недолюблював свій парламент з самого початку правління. Король був твердо упевнений у своєму праві одноосібного управління державою. Від парламенту він хотів лише отримувати фінансування і не бажав вступати в дискусію про перегляд поточних прав і свобод.

Тому взаємодія між королем і парламентом відразу не задалась. Парламент же у свою чергу не хотів бути просто джерелом доходу для королівських примх і жадав від короля поступок.

Таким чином кожне скликання виникав політичний конфлікт інтересів. Парламент виступав проти короля, а король проти парламенту. Саме ці дві сили стануть ворогуючими сторонами у ході англійської буржуазної революції.

Одним з основних джерел королівського бюджету до Карла I були особливі вантажні і вагові збори «Тонаж і Фунтаж». Англійським королям давали можливість стягувати це мито впродовж усього їх правління.

Тонаж і Фунтаж” (англ. Tonnage and Poundage) – це мита, що уперше стягувалися за правління Едуарда II з кожної тонни (бочки) вина, що імпортувалося, і з кожного фунта ваги товарів, що експортувалися або імпортувалися.

Проте Карлу парламентарі були готові надати право стягувати податок лише на рік, з необхідністю наступного року знову запитувати у парламенту дозволу. Після спроб прибічників короля заблокувати це рішення, депутати більшістю голосів взагалі відмовили йому у цьому праві.

Не отримавши бажаних грошей, король вже на першому році свого правління розпустив парламент. Це перше скликання за часів правління Карла увійшло до історії як “Даремний парламент”.

Джордж Вильєрс, 1-й Герцог Бекінгем – фаворит і Перший Міністр Якова I і Карла I Стюартів.

Першим міністром Англії та другою людиною в країні у цей час був Герцог Бекінгем. Бувши ще фаворитом його батька Якова I, він мав величезний вплив на короля. Бекінгем переконував його проводити агресивну зовнішню політику і виступити на стороні протестантів в Тридцятирічній війні.

Під впливом Герцога Бекінгема, король вступив у війну з Іспанією. На гроші з казни була організована експедиція до іспанського Кадісу, яка обернулася повним провалом. Війська повернулися ні з чим, та витратили значну частину бюджету. На Бекінгема, якого і так недолюблювали в країні, звалилася сильна критика, а авторитет короля похитнувся. Щоб врятувати фінансову ситуацію, король почав збирати податок на “тонаж і фунтаж” без згоди парламенту.

У 1626-му році король знову був вимушений зібрати парламент, щоб поповнити спорожнілу казну. Нове скликання у свою чергу навідріз відмовилося просто так виділяти гроші на королівські ініціативи й зажадало покарати Бекінгема за провал експедиції, та шкоду яку він завдав королівству. Не бажаючи прибирати з поста свого друга та улюбленця, король вдруге розпустив парламент.

У 1627-му році Бекінгем знову вмовив короля вплутатися у війну. Цього разу він підштовхнув його допомогти французьким протестантам гугенотам у Ля-Рошелі. Герцог особисто очолив експедицію, яка через погану організацію обернулася грандіозним провалом. Прибувши на місце, солдати виявили що драбини, узяті для штурму, виявилися на 15 футів коротше за стіни Ля-Рошелі. З 7 тис. солдатів додому повернулося лише три…

Петиція про право 1628 року

Текст «Петиції про Право» 1628 року

Щоб поповнити спорожнілу скарбницю, король знову вирішив вимагати позику в парламенту. У 1628-му році він оголосив нове скликання. Цього разу парламент був налаштований дуже опозиційно до монарха. Після кількох попередніх швидкоплинних і безрезультатних скликань, парламентарії хотіли отримати від короля щось суттєве. На засіданні сформувалася сильна королівська опозиція на чолі з Джоном Еліотом, який на попередніх скликаннях відзначився різкою критикою королівської політики та Бекінгема. Парламент фактично знову виступив проти короля.

Парламентарії погодилися забезпечити королю фінансування лише в обмін на розширення своїх прав і захист членів парламенту від свавільних арештів. Для цього випустили «Петицію про Право», яку подали на затвердження королю. Вона мала згладити конституційний і політичний конфлікт між парламентом і королем.

Петицію про право 1628 року коротко можна охарактеризувати чотирма основними пунктами:

  1. Жоден податок не міг вводитися в країні без згоди парламенту
  2. Жоден англійський підданий не міг піддаватися арешту, ув’язненню або конфіскації земель без законного суду
  3. Скасування всіх надзвичайних військових судів у мирний час
  4. Заборона на розквартирування солдатів на постій як інструмент примусового збору податку

Карл I нормально сприйняв основні положення Петиції про право і вже хотів поступитися. Однак депутати на додачу постановили покарати Бекінгема за провальну експедицію, пояснюючи її результат не інакше як державною зрадою Герцога. Однак Бекінгем незабаром після звинувачення був убитий одним зі своїх офіцерів при загадкових обставинах. Карл у смерті улюбленого друга підозрював парламентарів, що остаточно зруйнувало діалог.

Коли головний спікер парламенту – Джон Фінч оголосив про королівське рішення знову розпустити парламент, ситуація в залі загострилася. Розгнівані парламентарі силоміць всадили його на місце і замкнули зал засідань, що формально продовжило його роботу. Тримаючи Фінча за руки, під звуки гуркотіння зброї королівської варти, що була за дверима, вони ухвалили ще одну резолюцію.

Згідно з цією резолюцією, кожен, хто платитиме не схвалений парламентом податок, кожен, хто порушує релігійний лад, і кожен, хто виконуватиме протизаконні акти – оголошується зрадником Англії та ворогом її свободи.

Розгніваний король наказав посадити Еліота і ще 8 опозиційних депутатів у Тауер. У березні 1629 р. Карл I втретє за 4 роки свого правління розпустив парламент.

Карл Перший і «11 років тиранії»

Карл I у трьох ракурсах. Антоніс Ван Дейк. Унікальна картина, де монарх зображений з трьох сторін на одному полотні.

Не бажаючи більше вести дискусії та вислуховувати вимоги парламентарів, король вирішив надалі керувати державою самостійно. В Англії розпочався період одноосібного правління короля або «11 років тиранії» як його потім назвуть прихильники парламенту.

Щоб поповнити скарбницю, оминаючи схвалення парламенту, Карл I став користуватися юридичними шпаринами в законодавстві. Найвідомішим його трюком стали «Корабельні гроші», які він почав збирати у 1634-му році.

Корабельні гроші (англ. Ship money) – особливий вид оподаткування, що існував в Англії за часів Середньовіччя. Такий податок король мав право збирати без схвалення парламенту, коли країні загрожувала небезпека вторгнення з моря. За запитом короля всі прибережні регіони повинні були надати певну кількість військових суден, домовленого тоннажу, до королівського флоту, який боронитиме прибережні області. За неможливості самостійно побудувати судна, регіон надсилав до скарбниці необхідну суму на їхнє створення, так звані «корабельні гроші» або «гроші на кораблі».

Карл позбавив регіони права надсилати готові кораблі і зобов’язав усіх відправляти лише гроші. Більше того, він уперше зобов’язав виплачувати «корабельні гроші» і регіони центру країни, які не мали виходу до моря. У відповідь на справедливі обурення губернаторів, що країні не загрожує вторгнення з моря, король відповів, що йому видніше. Отримані таким чином фінанси змогли перекрити більшу частину державних витрат.

На превеликий подив підданих, збір «корабельних грошей» повторився і наступного року. Усім в Англії стало зрозуміло, що «корабельні гроші» використовуються королем не більше як інструмент поповнення королівської скарбниці.

Гучною стала справа Джона Гемпдена, який вирішив не платити податок і оскаржити його законність у суді. Попри те, що королівський суд все ж змусив його сплатити необхідну суму, він став народним героєм. Після цієї справи тисячі інших підданих почали відмовлятися платити “корабельні гроші”. У 1639-му казначейству вдалося зібрати лише 20% від належної суми.

Крім суднових грошей, король користувався й іншими інструментами. Він сприяв розвитку монополій, що збагатило скарбницю фінансами, однак сповільнило розвиток економіки. Також король користувався старими середньовічними законами для збору нових податків і не цурався влаштовувати “примусові позики”.

Жодної дискусії з підданими більше не було. Карл I правив країною у ролі абсолютного монарха, прислухаючись лише до своїх міністрів і фаворитів.

Томас Вентворт, 1-й граф Стаффорд, Перший міністр Англії

Місце покійного Бекінгема зайняв Томас Вентворт, 1-й граф Страффорд, який став новим Першим міністром. Незважаючи на те, що він раніше публічно підтримував петицію про право, граф Стаффорд наполягав на жорсткому придушенні опозиції. Як інструмент розправ над незгодними використовували особливий судовий орган – «Зоряну Палату».

Зоряна Палата (англ. Star Chamber) – спеціальний суд при королі Англії, який за Стюартів використовувався для швидких розправ над опонентами короля. За однією з версій назва суду походила від оздобленої золотими зірками стелі у залі його засідань.

Згодом граф Стаффорд був призначений королівським намісником в Ірландії. Його жорстка і прямолінійна політика на острові спровокувала сильне невдоволення серед місцевої католицької знаті та народу. У майбутньому це ще зіграє трагічну роль у долі королівства.

За час свого одноосібного правління Карл I щиро намагався покращити життя держави. У цей період король заснував у Англії поштову службу, опікувався художниками, театралами, музикантами та архітекторами. Однак, якщо ідеї Карла подекуди були справді доречними, то реалізація відбувалася геть погано. Застаріла державна система та небажання дворян до змін гальмували втілення реформ.

Постійними поборами та неефективними витратами король налаштував проти себе прогресивну частину країни. Переважно буржуазію та заможних городян.

Однак королівські ініціативи не закінчилися на політиці. Карл I вирішив реформувати найчутливішу частину життя своїх підданих – церкву.

Релігійний конфлікт

Карикатура «Трапеза Архієпископа Лода». Тут зображено архієпископа Лода з озброєними мушкетерами, який збирається з’їсти відсічені вуха пуританського автора памфлетів Вільяма Пріна.

З часів хрещення Англії місцева церква йшла своїм особливим шляхом. Англіканська церква на початку 17 століття перебувала на розпутті. У 1534-му році в Англії відбулася Реформація, під час якої державною релігією став протестантизм. За правління Карла I переважну більшість серед вірян в Англії становили протестанти.

Англійський протестантизм відрізнявся від інших тим, що мав інститут епіскопів, тобто вищих церковних чинів. Головою англіканської церкви був король, який керував нею і самостійно призначав єпископів.

Жагуче бажання продовження реформації церкви породило в Англії безліч радикальних релігійних і політичних течій серед протестантів. Найвідомішою з них була група пуритан.

Англійські пуритани

Пуритани (англ. puritans, від лат. puritas “чистота”) – це релігійна течія в протестантизмі, члени якої боролися за очищення віри від будь-яких атрибутів католицизму. Вони виступали проти ошатних обрядів священиків, пишних свят і безглуздих розваг. Пуритани носили скромний одяг у похмурих кольорах і ставилися до життя як до обов’язку, присвячуючи його вірі та праці. Слово “пуританин” незабаром стало узагальнюючим – ним позначали будь-яку сувору і похмуру людину, яка позбавляла себе радощів життя.

Релігійна громада пуритан не була одноманітною у свою чергу поділялася на різноманітні напрямки. Наймасовішими групами були індепенденти та пресвітеріани.

Пресвітеріани виступали за заміну призначуваних єпископів виборними священиками (пресвітерами), яких визначала б сама громада.

Індепенденти взагалі виступали за повне самоврядування громад, де в ролі пастора міг виступати будь-хто з парафіян.

Кожен із пуританських рухів тією чи іншою мірою був незадоволений поточною ситуацією і виступав за радикальне реформування англіканської церкви. Релігійні течії стали основними рушійними силами англійської революції нарівні з буржуазією.

Карл I, всупереч загальним настроям, планував посилити королівський контроль над духовним життям підданих. Він хотів організувати єдину церкву по всій країні з жорсткою ієрархією та одними для всіх законами.

Втілювати нові реформи він доручив лондонському єпископу Вільяму Лоду. У 1630-му році він призначив Лода єпископом Кентерберійським, що означало роль духовного лідера і другої після короля людини в англіканській церкві.

Вільям Лод, архієпископ Кентерберійський

Лод повністю розділяв погляди короля і прагнув запровадити у країні систему єдиного єпископату. Крім цього, він взявся за відновлення розкішних і вишуканих обрядів богослужіння, обряду безшлюбності для священиків і таємної сповіді.

Це викликало лють у радикальних протестантських священиків та їхніх прихильників. Вони вбачали у цьому спробу перетворити англіканську церкву на подобу католицької. В англійському суспільстві існував цілком реальний страх, що Англію хочуть повернути до католицизму.

В Англії вже був приклад контрреформації, коли на троні опинилася Марія I (1553 – 1558), прозвана “королевою-католичкою”. Вона прагнула провести контрреформацію і вчиняла гоніння та розправи над англійськими протестантами, за що отримала прізвисько “Кривава Мері”. Тож у разі реваншу католицизму в Англії всі вбачали для себе загрозу, що не додавало довіри до короля.

До нечисленних англійських католиків ставилися недовірливо, підозрюючи їх у бажанні реваншу католицизму. Король у свою чергу ставився до католиків лояльно і деякі з них навіть отримували посади при його дворі.

Карл I і його дружина Генрієтта-Марія з їхніми старшими дітьми Карлом і Яковом. Худ. Антоніс ван Дейк, 1633 рік.

Навіть більше, на самому початку свого правління Карл I одружився з французькою принцесою Генрієттою Марією. Нова королева залишалася палкою католичкою і відмовлялася прийняти протестантизм. При ній завжди знаходився католицький священник. Королева підтримувала зв’язок з англійськими католиками, намагаючись захистити їх від переслідувань.

Усі ці фактори лише зміцнювали чутки про можливу змову католиків з метою повернути Англію в лоно римської католицької церкви, через вплив на короля.

Тим часом Вільям Лод проводив досить жорстку політику щодо своїх опонентів, особливо проти палких протестантів. В якості караючого органу виступав Суд Високої Комісії (англ. Court of High Commission). По всій країні почалися процеси над радикальними протестантами та іншими опонентами Лода. Багато пуритан були змушені тікати до англійських колоній в Америці, рятуючись від розправ.

Найвідоміший процес над опонентами Лода стався 1637-го року. Джона Баствіка, Вільяма Пріна і Генрі Бартона було засуджено за нібито наклеп. Їм відрізали вуха і залишили на лобі клеймо SL (англ. Seditious Libeller – підбурювач наклепу). Однак жорстоке покарання, метою якого було залякати інших супротивників реформ, мало зворотній ефект. Троє засуджених стали мучениками за віру в очах більшості англійських протестантів.

Лод і Карл не збиралися обмежувати свої реформи тільки Англією. Їхнє прагнення нав’язати догми англіканської церкви, а також інститут єпископства у Шотландії незабаром спровокує нові англо-шотландські війни.

Перша Єпископальна війна

Шотландські піхотинці 17 сторіччя

Витоки релігійного конфлікту з шотландцями були закладені ще Яковом Першим, батьком Карла. Він прагнув створити з Англії та Шотландії одну централізовану державу і скріпити її об’єднаною церквою.

Карл I продовжив політику батька. У 1636-му році було видано «Книгу канонів», згідно з якою всі, хто заперечував верховенство короля у церковних питаннях, відлучалися від церкви. Це викликало сильне невдоволення серед шотландців, більшість серед яких були пресвітеріанами.

Пресвітеріанство (від грец. πρεσβύτερoς – «старший») – особливий напрямок протестантизму, у якому кожна церковна парафія була автономною одиницею. Пресвітеріанська церква була децентралізованою і радикально протестантською. Главою кожної місцевої церкви був пресвітер, якого обирала громада.

Шотландці з любов’ю берегли свою рідну віру і дуже чутливо реагували на будь-яке зазіхання на неї. Однак король був сповнений рішучості завершити задумане батьком.

У 1637 році з ініціативи Карла і Лода було видано «Книгу Спільної Молитви» (англ. The Book of Common Prayer), що впроваджувала у Пресвітеріанській церкві інститут єпископства. Роздратування шотландців перейшло у лють.

Коли у соборі Сент-Джайлс, в Единбурзі священник почав читати рядки з «Книги Спільної Молитви», місцева продавчиня Дженні Геддес просто під час служби запустила в нього табуреткою. Це стало тією іскрою, яка моментально розпалила полум’я. У країні почалося масове повстання, що охопило практично все королівство.

Підписання Національного Ковентанту у церкві францисканців, Едінбург

29 лютого 1638 року повсталі видали маніфест «Національний Ковенант», який закликав шотландців піднятися на захист своєї віри і свободи. Документ дав назву всьому руху, прихильників якого стали називати ковенантерами.

Виданий маніфест закликав за будь-яку ціну зберегти шотландську релігію у її поточному вигляді. При цьому шотландці все ще висловлювали лояльність королю, вимагаючи лише залишити пресвітеріанську церкву в її споконвічному вигляді.

Маніфест підтримали практично всі верстви населення Шотландії від аристократів до простих селян. Протягом 1638 року шотландці намагались знайти рішення шляхом переговорів. Однак король, як очільник англіканської церкви, наполягав на продовженні реформ.

Зрозумівши безперспективність переконати короля відступити, у листопаді 1638 року генеральна асамблея шотландської церкви в односторонньому порядку скасувала використання «Книги Спільної Молитви» та інших нововведень. Єпископат також було ліквідовано на території Шотландії, а англійських єпископів вижбурнули назад до Англії.

У відповідь Карл I вирішив придушити повстання силою. Розуміючи неминучість війни, обидві сторони почали збирати свої армії.

Армія Ковенанту, зібрана з місцевого ополчення і шотландських найманців які повернулися на батьківщину, налічувала близько 16 тис. осіб. У лавах ковенантерів також опинилися досвідчені офіцери та воєначальники, які здобули значний військовий досвід на полях Тридцятирічної Війни. Найвідомішим серед них був командир шотландських найманців Олександр Леслі.

Олександр Леслі, 1-й граф Лівен

Олександр Леслі, 1-й граф Лівен – шотландський полководець, прихильник Ковенанту. Брав участь у Тридцятирічній війні на боці Швеції. У шведській армії Леслі отримав звання фельдмаршала. Після початку шотландського повстання він повернувся на батьківщину де фактично очолив армію Ковентанту. На прапорі шотландської армії він розмістив такі слова: “За корону і заповіт Ісуса”. У 1641 році генерал отримав від короля титул графа Лівена.

На придушення повстання король відправив 20-ти тисячне військо. З обох боків були досвідчені офіцери, які пройшли службу в голландській або шведській арміях. Однак різниця у рядовому складі була разючою. Шотландці були сповнені релігійним гнівом і ентузіазмом у боротьбі за свободу. З-поміж англійських солдатів все було навпаки. Багато хто співчував ковенантерам і не підтримував політику короля. До того ж англійська армія мала проблеми з постачанням через брак фінансування.

Перша єпископська війна виявилася короткою та безрезультатною. Кампанія англійців у Шотландії зазнала невдачі. Усі спроби англійського вторгнення були відбиті армією Ковенанту під керівництвом Леслі. Незабаром, коли моральний дух в англійському війську остаточно занепав, корона змушена була піти на мир. 18 червня 1639 року було підписано Берикське перемир’я.

Король особисто прибув до Шотландії і спробував домовитися з ковенантерами, проте не захотів відмовлятися від спроби впровадити єпископства у шотландську церкву. Умови короля для ковенантерів виявилися неприйнятними, а король не хотів далі вести діалог. Обидві сторони розуміли, що бойові дії незабаром відновляться і почали готуватися до продовження війни.

Нова військова кампанія потребувала величезних витрат. Зібраних юридичними хитрощами грошей королю вистачало на мирний час, однак військова кампанія вимагала колосальних витрат. А тим часом усі запаси у казні остаточно вичерпалися.

У короля не залишалося інших рішень як уперше за 11 років скликати парламент…

Короткий Парламент

Джон Пім, один із найвпливовіших лідерів опозиції в парламенті

За порадою графа Стаффорда Карл оголосив про чергове скликання парламенту 13 квітня 1640-го року. Король розраховував отримати нові субсидії, щоб підкорити бунтівну Шотландію. Він думав, що усі в країні задоволені його правлінням і парламент не буде скупитись.

Однак цього разу йому протистояла численна і розгнівана опозиція. Депутати відкрито почали висловлювати своє невдоволення проблемами, які накопичилися за десятиліття одноосібного правління. Парламент відмовився видавати гроші, доки вони не будуть розглянуті та вирішені.

Замість швидкого збагачення королю довелося вислуховувати масу обурень і звинувачень. Центральною фігурою в парламенті став Джон Пім, який прямо сказав королю, що субсидії не будуть видані, допоки монарх не розгляне всі скарги парламенту. Парламент залишався непохитним навіть після пропозиції Карла I скасувати “корабельні гроші”.

Король швидко зрозумів, що парламент налаштований обговорювати політичні, релігійні питання, а ніяк не видачу субсидій. Замість швидких грошей, на монарха чекала довга дискусія. Це штовхнуло Карла I розпустити парламент 5 травня 1640 року. Проіснувавши всього три тижні (13 квітня – 5 травня), це скликання стало відомим як Короткий Парламент.

Друга Єпископальна війна

Шотландці переходять річку Тайн, під час битви при Ньюборні 1640 р.

Влітку 1640-го король знову зробив спробу приборкати Ковенант силою. Щоб профінансувати кампанію він відновив збір “корабельних грошей”.

План нової кампанії полягав у висадці двох десантів – на півночі Шотландії та з боку Ірландії, а також атакою основних сил з півдня. Однак спроби висадитися з моря обернулися провалом. На південному напрямку шотландці зуміли зосередити 20-тисячну армію під командуванням Леслі і перейти в контрнаступ.

Військам Ковенанту тут протистояла англійська армія Конвея, основу якої складало ополчення з південних частин Англії. Солдати цього регіону не мали великої прихильності до короля і не горіли бажанням битися за нього. Порожня скарбниця і відсутність коштів на війну позначилися на забезпеченні англійської армії, що сильно знизило її боєздатність.

Англійські війська спробували зупинити наступ шотландців на річці Тайн, неподалік Ньюборна. Однак ковенантери все ж зуміли прорвати оборону англійців у битві при Ньюборні 28 серпня 1640 р. і форсували річку.

Англійці поспіхом відійшли від Ньюкасла, який незабаром був зайнятий армією Ковенанта. Це була перша поразка англійців на англійській землі з 1388 року…

Остаточно деморалізована англійська армія відкотилася вглиб країни. Не маючи більше ресурсів для війни з шотландцями і побоюючись подальшого взяття Йорка, король був змушений знову піти на перемир’я.

Мирний договір був підписаний у Ріпоні і був затверджений Карлом 28 жовтня 1640-го року. Принижений король вимушено погодився на окупацію захоплених шотландцями північних регіонів Англії. Корона також зобов’язувалася виплачувати по 850 фунтів на день на утримання цієї армії. Окупація мала тривати до повної домовленості між сторонами з усіх проблемних питань.  Шотландці вимагали контрибуцію за завдані ним збитки.

Карта відображає територію, контрольовану Ковенантом за Ріпським договором 1640 р. Світло-блакитним позначено окуповані території після 2-ї єпископської війни.

Гостро потребуючи грошей, щоб заплатити шотландцям і реорганізувати армію, Карл I більше не мав іншого виходу, як просити субсидії в парламенту.

Довгий парламент та його реформи

Карл I Стюарт у Довгому Парламенті

Нове скликання зібралося в листопаді 1640 року. Переважну більшість у черговому скликанні також становили депутати-опозиціонери на чолі з Джоном Пімом. Цього разу парламентарії розуміли, що перебувають у виграшній ситуації і вирішили дотиснути короля до проведення реформ. Це засідання незабаром увійде в історію як “Довгий Парламент”. 3 листопада 1640 року – дату скликання Довгого Парламенту прийнято вважати початком англійської революції.

Довгий парламент – це скликання парламенту 3 листопада 1640-го року, який формально діятиме 20 років і буде розпущений 16 березня 1660 року. Такому величезному терміну парламент завдячує своїм указом, який забороняв його розпуск без згоди більшості депутатів і політичним змінам після англійської революції.

В англійському королівстві король формально стояв вище за закон, тож, не маючи змоги звинувачувати короля напряму, увесь свій гнів парламентарії виміщали на його радників. Першою ціллю нового скликання став граф Стаффорд. За звинуваченням у державній зраді 11 листопада його заарештували і відправили до Тауеру.

Парламент також зажадав зупинити посилення ролі єпископів у церкві, оскільки вона стала притулком “католицьких практик”. У грудні 1640 року за постановою парламенту було заарештовано архієпископа Вільяма Лода, який також був ув’язнений у Тауері.

Опозиціонери на чолі з Пімом наполягали, що Стаффорда необхідно засудити на смерть за “свавілля і тиранічне правління”. 21 квітня більшістю голосів парламент постановив стратити Стаффорда за державну зраду. Однак без підпису короля вирок не міг бути виконаним.

Король присягнувся своєму раднику, що не підпише йому смертний вирок. Він вирішив витягнути Стаффорда з Тауера за допомогою змови військових. Однак змовників викрили і вибухнув гучний скандал, який напряму загрожував становищу короля. Опинившись у складній ситуації та побоюючись за своє становище і безпеку сім’ї, Карл навіть зібрав нараду, щоб вирішити, як йому бути. Дізнавшись про це, граф Стаффорд надіслав листа королю, повертаючи йому клятву. У ньому він висловив готовність пожертвувати собою, аби уникнути жертв у конфлікті, що спалахнув.

Вільям Лод благословляє графа Стаффорда по дорозі на страту

10 травня Карл I у сльозах підписав смертний вирок. 12 травня відбулася публічна страта, де Стаффорду на очах величезного натовпу відтяли голову. Карл шкодував про це рішення до кінця життя. Багато наближених короля емігрували з країни, побоюючись повторити долю першого радника.

Стративши Стаффорда, парламент трохи пом’якшав і виділив королю позику на 400 тис. фунтів стерлінгів, аби відкупитися від шотландців. 10 серпня 1641 року з ковенантерами було підписано Лондонський договір. Король ратифікував скасування єпископств у Шотландії і дарував амністію всім учасникам повстання. Також шотландцям було виплачено 300 000 фунтів в якості репарацій, які оформили як «братню допомогу». Армія Ковенанту покинула окуповані області, що завершило шотландські єпископальні війни.

Однак парламентарії не збиралися зупинятися на досягнутому. Практично відразу вони видали «трирічні акти», згідно з якими парламент необхідно було збирати принаймні раз на три роки. Щоб уникнути чергового десятиліття одноосібного правління монарха, акт передбачав, що парламентарії могли збиратися в зазначений термін самостійно і без указу короля.

Далі парламент законодавчо оформив заборону про стягнення податків без його згоди. «Корабельні гроші» і примусові позики були скасовані. Парламентарії також позбавили короля всіх важелів тиску. «Зоряну палату» і Верховну Комісію було скасовано, а всі обвинувачені отримали амністію.

Карл Перший скликав Довгий Парламент, щоб поповнити спорожнілу скарбницю і відкупитись від шотландців, проте в підсумку був змушений погодитися на низку реформ і отримав орган, який більше не зможе розпустити.

Ірландське повстання та указ про Міліцію

Градус політичного протистояння між парламентом і королем досяг найвищої точки, коли у жовтні 1641 року в Ірландії почалося велике католицьке повстання.

Тисячі англійських, шотландських та ірландських протестантів було вбито. Англія поступово втрачала контроль над бунтівним островом. Ірландські католики, розлючені жорсткою політикою графа Стаффорда і короля, почали відкрите повстання, яке підтримали прості ірландці. По всьому острову почалися стихійні розправи над англійськими та шотландськими колоністами, а також ірландськими протестантами.

І король, і депутати парламенту були одностайні в необхідності надіслати в Ірландію війська, щоб придушити повстання і зупинити різанину. Однак постало питання, хто ж керуватиме цією армією. Парламент не хотів довіряти армію королю і його прихильникам, побоюючись, що вона буде спрямована проти депутатів. Король зі свого боку не хотів віддавати військо до рук парламенту. Він вважав, що її буде використано як ще один важіль для тиску і розправ над його прибічниками.

Коли депутати випустили “Указ про Міліцію” (англ. Militia Ordinance), у якому вимагали надати парламенту право контролю над призначенням усіх командувачів армією та флотом, король прогнозовано відмовився його затверджувати. Ситуація знову зайшла у глухий кут.

Велика Ремонстрація 1641 року

Депутати вирішили радикально змінити ситуацію на свою користь. 22 листопада 1641 року обидві палати парламенту пред’явили королю документ, який назвали “Велика Ремонстрація”.

Велика Ремонстрація (англ. The Grand Remonstrance) – це акт, виданий парламентом, у якому було перелічено проступки королівської адміністрації. Також у документі були перераховані вимоги парламенту щодо збільшення своїх повноважень і пропозиції щодо реформ у країні. Велика ремонстрація стане основним документом, що прискорив англійську революцію. Слово ремонстрація (remonstrance) буквально означає «протест, заперечення».

Ремонстрація налічувала 204 пункти і складалася з двох частин. У першій частині було перераховано 150 проступків королівської адміністрації у зовнішній, фінансовій, правовій та релігійній політиці. У формулюваннях документа парламент не звинувачував безпосередньо короля, обвинувачуючи в усьому його чиновників і “католицьких змовників”.

У другій частині Великої ремонстрації викладалися пропозиції та вимоги парламенту щодо вирішення негараздів, що виникли в державі. Щоб уникнути повторення попередніх прорахунків, парламент пропонував віддати йому контроль над призначенням усіх королівських міністрів. Також депутати вимагали для себе право вето на королівські укази.

У документі ще був викладений план церковної реформи. Було запропоновано позбавити мандата усіх єпископів, які засідали в парламенті. Для врегулювання церковних питань пропонувалося зібрати Генеральний Синод, до якого б увійшли провідні священники і теологи Англії та інших протестантських держав. Цей Синод мав вирішити у якому напряму буде розвиватись англіканська церква.

Першого грудня Велику Ремонстрацію було вручено Карлу. Однак замість відповіді, король взяв довгу паузу. Прагнучи натиснути на короля і прискорити його рішення, депутати опублікували пункти Великої Ремонстрації по всій країні.

Вагавшись цілий місяць, 23 жовтня 1641 року король усе ж відмовився затвердити документ. Щодо звинувачень він сказав, що не бачить злочинів, за які мав би усувати своїх міністрів і єпископів. Щодо релігійних питань король запевнив, що теж є противником римського католицизму, однак він до того ж виступає проти “розкольників і сепаратистів” усередині англіканської церкви.

Свою відповідь король висловив у доволі м’яких формулюваннях, даючи зрозуміти, що готовий обговорювати деталі. Своєю поміркованою відповіддю, королю вдалося залучити на свій бік частину депутатів. Однак більшість у скликанні все ще складала радикально налаштована група на чолі з Пімом.

Напруга у переговорах парламенту з королем передалася і лондонцям. Увечері 23 жовтня, коли король озвучив свою відмову щодо прийняття Великої Ремонстрації, у Лондоні почалися масові заворушення, в яких брали участь натовпи прихильників парламенту.

Депутати-єпископи, які згідно з великою Ремонстрацією мали бути відсторонені, побоюючись за своє життя, перестали відвідувати засідання Парламенту. Карл побачив у цьому законодавчу можливість анулювати рішення парламенту.

Він переконав 12 депутатів-єпископів написати скаргу, що будь-які закони ухвалені в парламенті під час їхньої вимушеної відсутності вважатимуться незаконними. Парламент відреагував на скаргу моментально, заарештувавши всіх, хто підписав скаргу. Побоюючись, що парламент набуває реальної сили у країні, Карл вирішив обезголовити опозицію, усунувши її лідерів.

Спроба арешту опозиціонерів

Тим часом сторони не підозрюючи того, провели останній мирний рік, зустрівши 1642-й. Вже 3 січня 1642 року королівський прокурор висунув лідерам опозиції обвинувачення за сфабрикованою “змовою ковенантерів”. Обвинувачувалися 5 депутатів:

  • Джон Пім
  • Джон Гемпден
  • Артур Гасельріг
  • Дензіл Голлес
  • Вільям Строуд

Їх підозрювали у ковенантській змові та роботі на шотландців. Вранці 4 січня 1642 року Карл в оточенні 400 солдатів увірвався на засідання парламенту.

Однак п’ятеро обвинувачених були заздалегідь попереджені і покинули Вестмінстер вночі на човнах. Роздратований і принижений король залишився ні з чим і зажадав від парламентаріїв аби вони одразу заарештували і видали обвинувачених, щойно вони з’являться на засіданні.

Так само як я бачу, що всі птахи літають, я очікую від вас, що ви відправите їх мені, щойно вони повернуться сюди. Але, запевняю вас словом короля, я не маю наміру діяти проти них силою, а тільки в справедливий правовий спосіб, бо я не хочу від нього відступатися.

Заява Карла I в Палаті Громад після невдалої спроби заарештувати її п’ятьох членів (4 січня 1642)

Через два дні після невдалої спроби арешту в Лондоні знову почалися заворушення. Серед городян пройшла чутка, що король запросив найманців, щоб розігнати парламент. Озброєні громадяни почали заповнювати вулиці. Найбільший військовий підрозділ у місті – лондонська міліція, яка симпатизувала парламенту, відмовилася виконувати накази королівського лорда-мера.

Королівська гвардія була значно слабшою за лондонську міліцію. Побоюючись повстання розгніваного натовпу прихильників парламенту, король разом зі своєю сім’єю покинув Лондон і втік до Віндзорського замку.

З ним поїхали і його прихильники з парламенту. Влада в обох палатах парламенту повністю перейшла до рук опозиційних депутатів. Під їхнім контролем опинилося найбагатше місто в країні, в якому знаходився найбільший англійський арсенал.

Початок англійської буржуазної революції розділив країну на два протиборчі табори. Частина населення симпатизувала парламенту, а інша – королю.

Протиборчі сторони: Круглоголові та Кавалери

Кавалер і пуританин. Худ. Edgar Bundy

Радикальні реформи Довгого Парламенту поклали початок революції в Англії. Формально при владі в країні залишався король, проте фактично – сформувалося двовладдя.

На боці парламенту під час англійської революції виступали буржуазія, пуритани, промисловці та частина дворянства. Парламенту в більшості симпатизував південь і захід Англії. Це були багаті, густонаселені регіони з розвиненою промисловістю і торгівлею. Частина прогресивного дворянства («нове дворянство»), виступала проти свавілля абсолютної монархії, що гальмувало розвиток країни.

Прихильники парламенту жадали політичних і економічних реформ. Вони підтримували парламент у прагненні обмежити одноосібну владу короля.

Пуритани виступали за продовження релігійних реформ і очищення англіканської церкви від будь-яких проявів католицизму. Вплив радикальних протестантів забезпечив фанатичний релігійний запал і дух бунтарства в арміях парламенту. Під час майбутньої громадянської війни прибічники парламенту отримали прізвисько круглоголові.

«Круглоголовий»

Круглоголові (англ. roundheads) – це прізвисько, яке дали роялісти прихильникам парламенту під час громадянської війни в Англії. Термін походить від короткої стрижки «під горщик», яку носили англійські помічники майстрів. Таким чином роялісти натякали на низьке походження суперника. Згодом прізвисько прижилося і стало використовуватися в побуті. У парламентській армії Кромвеля солдатів виганяли, якщо чули, що вони називали своїх товаришів “круглоголовими”.

На боці короля під час революції виступали помірковані консерватори і дворянство. Аристократи мали гарний дохід із земель і були захищені законами, тому не жадали нових реформ. Карл оголосив, що виступає на захист єлизаветинської церкви і традиційної конституції Англії. Його підтримували консерватори, частина з яких була обурена тим, як далеко зайшов парламент у своєму “бунтарстві”.

Найбільше число роялістів зосередилося на півночі країни і західних регіонах – Уельсі та Корнуоллі. На відміну від півдня і заходу країни це були аграрні регіони, зі слабо розвиненою промисловістю і портами.

Головною перевагою роялістів був досвід. Війна була традиційною справою для аристократів, представники яких мали військову освіту та бойовий досвід. Роялісти були в програшній ситуації в плані ресурсів, проте їхньою перевагою була велика кількість досвідчених офіцерів. Під час англійської громадянської війни прихильників короля стали називати кавалерами.

Типовий образ “кавалерів”. На картині зображено Лорда Джона Стюарта і його брата Бернарда, 1638 рік. Худ. Антоніс ван Дейк. Обидва брати загинуть у громадянській війні, воюючи на боці роялістів.

Кавалери (англ. Cavalier) – термін спочатку був використаний як лайливе прізвисько для прихильників короля. Слово було схоже на французьке шевальє (фр.chevalie) або іспанське (caballero), що означало буквально “вершник”. Таким терміном прихильники парламенту хотіли підкреслити, що серед дворян було багато людей із чужоземним корінням. Прізвисько прижилося і носилося англійськими роялістами з гордістю.

Згодом слово “кавалер” стало асоціюватися з придворною модою того періоду. Кавалерів характеризували довге волосся, багатий одяг яскравих кольорів з вишитими рукавами і манжетами, а також шикарні капелюхи. На додачу кавалерами традиційно стали називати деяких роялістів пізнішого часу.

Карта англійської революції станом на 1642 рік. Червоним позначені території, контрольовані парламентом, а синім – роялістами. Вона приблизно відображає рівень підтримки сторін регіонами.

Однак варто враховувати, що поділ за регіонами досить умовний. У кожному графстві Англії існували громадяни, які могли підтримувати протилежну сторону. Обидва табори мали відносний паритет і не хотіли йти на поступки один одному. Англія стрімко скочувалася у прірву громадянської війни, яка розділить графства, міста, друзів і сім’ї…

Администратор и главный редактор сайта. Увлекаюсь историей всю свою сознательную жизнь. Считаю что нужно понимать исторические процессы не только по датам и мемуарам, но и логикой. Хочу сделать изучение истории простым и приятным процессом.

WarHistory.com.ua
5 3 голоси
Рейтинг
Підписатися
Сповістити про
guest
0 комментариев
Найстаріші
Найновіше Найбільше голосів
Зворотній зв'язок в режимі реального часу
Переглянути всі коментарі