Армія ПАР часів апартеїду: Історія та Військова Техніка

Армія ПАР має унікальну і самобутню історію, у порівнянні з іншими африканськими країнами. В цій статті розглянемо становлення, розвиток і шлях армії ПАР від її появи до падіння режиму апартеїду.

Історія виникнення

Щось схоже на перші південноафриканські самостійні збройні сили можна було спостерігати на початку 20 століття, під час англо-бурських війн (1880-1881) і (1899-1902). У тривалих, повномасштабних кампаніях силам бурських республік не вдалося розбити англійців. Однак тактика невеликих загонів бурських командос наносила британцям величезних втрат.

Бури – від нідерл. «Boer», що означає «селянин». Так називали перших голландських колоністів у Африці, а пізніше і їх нащадків. Згодом, у 20 столітті ці нащадки бурів будуть називати себе африканерами, а свою мову, що виникла з голландської – африкаанс.  

Завдяки своїй стійкості у другій англо-бурської війні, бурські республіки не стали просто ще одною британською колонією. Ці землі увійшли в Британську імперію як домініон з фактично самостійної владою на місцях. Новий домініон був утворений у 1910 році і став називатися Південно-Африканський Союз (ПАС).

У 1912 році були створені власні збройні сили союзу, що отримали назву Сили Оборони Союзу (африк. Unie-Verdedigingsmag (UVM) або англ. Union Defence Force (UDF)). Нова армія складалася з декількох частин:

• Постійних (регулярних) сил
• Сил Активних Громадян
• Берегових гарнізонних частин
• Королівського військово-морського добровольчого резерву

Постійні сили (африк. Staande Mag, англ. Permanent Force) представляли собою регулярну, професійну армію.

Сили активних Громадян (африк. Burgermag, англ. Active Citizen Force) – це були тимчасові призовники-резервісти.

Берегові гарнізонні сили і королівський військово-морський добровольчий резерв захищали домініон з моря. В армію за законом призивалися усі білі чоловіки від 17 до 60 років, однак на практиці служила лише половина.

Південна Африка у Першій світовій війні

В 1914 році сили Південно-Африканського Союзу виступили на стороні Британської імперії. Також безліч південноафриканських добровольців вирушили воювати до інших британських частин.

Через Першу світову війну пройшло близько 250 тис. південноафриканців (всього в країні проживало 6 млн). Серед військовослужбовців були близько 146 тис. білих, 83 тис. чорних, а також 2,5 тис. «кольорових» (метисів), індусів і азіатів.

Південноафриканські частини брали участь в наступних кампаніях:

• У Німецької Південно-Західній Африці (1914 – 1915)
• У Німецької Східній Африці (1916-1918)
• На Близькому Сході (зокрема в Єгипті, у 1916)
• У Палестині (1918)
• У боях на Західному Фронті в Європі (1916-1918)

Близько 7 тис. Південноафриканців було вбито, 12 тис. отримали поранення. 8 південноафриканців стали кавалерами ордена Вікторії – найвищої військової нагороди Британської Імперії.

Найбільші разові втрати понесла південноафриканська 1-а піхотна бригада у битві при Дельвільскому лісі, яка була частиною боїв на Соммі у 1916 році.

У першій світовій отримали хрещення утворені у 1912 році ВПС Південної Африки – South African Aviation Corps (SAAC). За роки війни через службу у військово повітряних силах пройшло близько 3 тис. південноафриканців.

Південноафриканські солдати та пілоти також брали участь в інтервенції союзних сил в більшовицьку Росію у 1919 році.

З Першої світової війни армія Південно-Африканського Союзу винесла великий досвід використання піхоти, флоту та авіації. Через армію пройшов кожен 24-й житель домініону. Якщо брати біле населення, то в армії відслужив кожен другий чоловік призовного віку.

Після війни, у 1922 році, німецька колонія Південно-Західна Африка (ПЗА) була передана по мандату Ліги Націй під управління Південно-Африканського Союзу. Юридично ПЗА вважалася окремою територією, однак фактично вона керувалася владою з ПАС і там діяли всі південноафриканські закони.

Південно-Африканський Союз у Другій Світовій Війні

У 1922-му і 1926-му відбулися реорганізації, які поділяли регулярну армію на чіткі роди військ. До другої світової війни південноафриканські війська були структуровані як регулярна європейська армія і володіли величезним запасом досвідчених резервістів. Армія Оборони Союзу у 1939 році налічувала всього 5353 солдата в регулярній армії і 14631 в Силах Активних Громадян.

6 вересня 1939 року, через три дні після Британії, Південно-Африканський Союз оголосив війну Німеччині та вступив у Другу Світову Війну.

У суспільстві війна не отримала загальної підтримки, так як велика частина бурів співчувала німецьким нацистам. Щоб не провокувати розкол ще більше, владою домініону було вирішено не проводити мобілізацію, а обмежиться добровольцями. А їх цілком вистачало.

Південноафриканська армія брала активну участь у боях за Північну Африку. У 1940-1941-му війська успішно боролися проти італійців в Східно-африканській кампанії.

У 1942-му році південноафриканська 1-а піхотна дивізія взяла участь в битві при Ель-Аламейні в якості однієї з авангардних. Невдовзі після цих боїв, вище командування, яке розуміло важливість великих танкових з’єднань, вирішило перетворити 1-шу піхотну дивізію на 6-ту бронетанкову. 

У тому ж році, 2-я південноафриканська піхотна дивізія брала участь в боях при Газалі. Солдати Південно-Африканського Союзу брали участь також в окупації Мадагаскару у 1942, де билися з підрозділами вішистської Франції.

Створена у 1943 році, 6-а бронетанкова дивізія відразу відправилася воювати в Італію. Південноафриканські танкісти брали участь в битві під Монте-Кассіно, взятті Риму та в боях на Готської лінії.

Південноафриканські військово-повітряні сили воювали фактично на всіх напрямках, від Північної Африки до Румунії.

Сили берегової оборони і ВМС також отримали великий досвід, борючись з німецькими підводними човнами біля Мису Доброї Надії.

Через Другу Світову Війну пройшло близько 334 тис. південноафриканців (211 тис. білих, 77 тис. чорних і 46 тис. «кольорових» і індусів). Всього у Другій Світовій загинуло близько 11 тис. солдатів з Південної Африки.

Важливим фактором було те, що в Південно-Африканському Союзі були розгорнуті військово-промислові заводи. За воєнні роки на них було виготовлено близько 5770 бронеавтомобілів, а також велика кількість стрілецької зброї та боєприпасів.

У 1945-му році Південно-Африканський Союз завершив війну з дуже розвиненою військовою промисловістю, великим запасом ветеранів та структурованою регулярною армією.

Окремо варто відзначити, що в активних бойових діях в основному брали участь загони, що складались з білих південноафриканців. Через расистську політику домініону, підрозділи з чорних, індусів і «кольорових» намагалися не допускати до бойових дій проти європейців. Вони частіше виконували допоміжну і обслуговуючу роль, тому реального бойового досвіду отримували мало.

Після Другої Світової

Після другої світової південноафриканські ВПС взяли участь в перших операціях вже Холодної війни.

У 1948-му пілоти з Південної Африки зробили 1240 вильотів до Західного Берліну. У листопаді 1950-го року 2-га ескадрилья південноафриканських ВПС прибула до Кореї. Ескадрилья була оснащена винищувачами-штурмовиками P-51 Mustang.

Бійці виконували найрізноманітніші місії у складі 18-го крила ВПС США. У 1953-му ескадрилья була переоснащена реактивними винищувачами F-86 Sabre.

У Корейській війні (з 1950 по 1953) льотчики здійснили в цілому 12 тис. бойових вильотів. За весь час війни ескадрилья втратила 34 пілота, 74 Мустанга і 4 Сейбри. Пілоти діяли вміло і хоробро, чим заслужили велику повагу серед американських колег. У грудні 1953 ескадрон повернувся на батьківщину, отримавши цінний досвід.

Апартеїд у Південній Африці

У 1948 році до влади в ПАС прийшла Національна Партія – націоналістична організація з орієнтацією на білих африканерів. Новий уряд узаконив расову сегрегацію та офіційно позбавив чорне населення права на голос і вільне пересування. Цей режим став називатися апартеїд .

Апартеїд (африкаанс apartheid «розділення») – політика, що проводилась в ПАС, а пізніше і в ПАР, для відокремлення громадян різних рас. В ході політики апартеїду більшість не білого населення була виселена на неродючі землі в окремі області – «бантустани» і позбавлена практично всіх прав в управлінні державою. 

Разом з апартеїдом почався новий період в житті країни, а також новий етап в південноафриканській армії. Національна партія рішуче виступала проти комунізму. За членство в комуністичній партії в ПАС передбачався термін ув’язнення строком до 9 років. Політика державного расизму і антикомунізму чітко визначило місце Південної Африки у Холодній війні. Варто зазначити що більшість африканських рухів за незалежність мали прокомуністичний характер і підтримувалися з СРСР.

Після перемоги Національної Партії в 1948 році, південноафриканські сили, як і державна політика, стали орієнтовані в першу чергу на африканерів. Новий міністр оборони Франц Еразмус закликав позбавлятися від британського впливу на збройні сили.

Практично всі підрозділи, які мали британські назви, були перейменовані на африканерський лад. Підрозділи коммандос були реорганізовані у невеликі з’єднання, розміром до батальйону. У 1948-му році була здійснена невдала спроба створити дві повноцінні дивізії (1-ю піхотну і 6-ю бронетанкову). Однак вже у 1953 від цієї задумки відмовилися через брак ресурсів.

Західні союзники також доручили ПАС підготувати одну бронетанкову дивізію для воєн на Близькому Сході. Для цієї мети було закуплено близько 200 танків «Центуріон». Ці танки стануть основним танковим резервом республіки на наступні 50 років.

Сили Оборони Південної Африки (ПАСО)

У 1957 році змінили назву вже усі збройні сили. Сили Оборони Союзу (UDF), були перейменовані в Сили Оборони Південної Африки (афрік. Suid-Afrikaanse Weermag (SAW) або англ. South-Africa Defense Forces (SADF). Чисельність збройних сил в 1958 році становила близько 20 тис. чоловік. Переважною більшістю в ній були білі африканери.

Ця армія вже рішуче відрізнялась від підрозділів часів Першої та Другої світових воєн, африканерським національним колоритом і специфікою. Армія орієнтувалася на невеликі підрозділи. Всі білі чоловіки були військовозобов’язані і призивалися на захист режиму апартеїду.

Країни ООН і Британської Співдружності неодноразово засуджували расистську політику в ПАС. У 1961 році Південно-Африканський Союз вийшов з Британської Співдружності і проголосив незалежність. Самопроголошена країна стала називатися Південноафриканської Республіка (ПАР).

Держава повністю управлялася білою меншістю з африканерів. Окрім африканерів, повні права громадянина в ній мали також білі нащадки колоністів з інших країн так звані «аутлендери», що буквально означало «чужинці». Більшість серед аутлендерів становили британці за походженням.

Африканська більшість, «кольорові» і індуси були позбавлені практично всіх прав і на законодавчому рівні. Не маючи доступу до влади і освіти, вони мали мізерні можливості для соціального зростання.

У ПАР в 1960 проживало близько 3 млн білих (19%), 10,9 млн чорних (68%), 1,5 млн. «кольорових» (9.4%) і 477 тис. індусів (3%).

Політика апартеїду отримала жорстке засудження з боку ООН. Через неї країна позбулася і військової підтримки з боку США і НАТО. Все більше втрачаючи міжнародне визнання, країна поступово опинялася в ізоляції.

Якраз в цей час на континенті активно росли визвольні рухи за незалежність корінних африканських народів. У новостворених країнах отримували владу африканські соціалісти, комуністи чи націоналісти, які зовсім не відчували симпатій до режиму в ПАР.

Війна в Південній Родезії

У 1965 році незалежність від Британії проголосила Родезія (колишня провінція Південна Родезія). Всю владу взяла в руки взяла біла меншість (білих в країні було близько 6%) на чолі з прем’єр міністром Яном Смітом. Режим в Родезії не був на законодавчому рівні расистським, проте фактично усіма ресурсами володіли білі. Вони не давали чорношкірим (їх було 93%) можливості управляти країною.

Практично відразу з самопроголошеним урядом вступили у війну місцеві партії ЗАПУ і ЗАНУ. Вони відстоювали рівні права для чорних і білих, що фактично означало передачу влади чорній більшості. Громадянська війна в Родезії спалахнула фактично відразу після проголошення незалежності. 

ЗАНУ (ZANU, Zimbabwe African National Union) і ЗАПУ (Zimbabwe African People’s Union) – ліві партії, які ставили собі за мету повалення режиму в Родезії і створення соціалістичної держави Зімбабве.

Самопроголошена Родезія не отримала міжнародного визнання і з 1966-го року перебувала під міжнародними санкціями. ЗАПУ і ЗАНУ ж активно підтримували СРСР і Китай. Через санкції і малу чисельність, армія Родезії потребувала підтримки для своєї боротьби з африканськими партизанами.

Щоб не допустити появу нової соціалістичної країни, з чорною більшістю при владі, ПАР підтримала уряд Родезії. Південноафриканська армія почала поступово втягуватися в громадянську війну в Родезії.

Бойові дії у родезійському буші носили характер точкових контрпартизанських рейдів. Разом з родезійцями, південноафриканці освоїли ефективне використання спецпідрозділів швидкого розгортання.

Невеликі групи спецназу швидко перекидалися гелікоптерами до місця операцій. Потім вони вступали в бій, знищували інфраструктуру або готували засідки. Після завершення операцій, спецпідрозділ також швидко евакуювався з місця бою, ще до підходу основних сил партизанів.

Також в ході родезійської війни ПАСО усвідомили силу невеликих підрозділів (до 4 осіб) та важливість якісної розвідки, для війни на величезних просторах Африки.

У Родезії, де кількість білих рекрутів була мізерно малою, а режим був менш расистським, ефективно використовували сполуки з чорних солдатів у своїй армії. Найвідомішим підрозділом були «Скаути Селуса».

Обмежена кількість білих призовників, і успішний досвід родезійців, також спонукало південноафриканців створювати у себе більше військових підрозділів з чорношкірих. Однак на відміну від родезійцев, вони діяли окремо від частин, що складалися з білих.

Попри успіх практично всіх військових операцій, режиму Сміта не вдалося втриматися при владі. У 1979 році в Родезії були проведені загальні вибори, де був обраний перший чорношкірий президент Абель Музорева, а країна стала називатися Родезія-Зімбабве. Через рік до влади прийде інший, більш радикальний лідер – Роберт Мугабе. Країна стане називатися Зімбабве. Проти білих почнуться репресії. Найбільш багате і освічене населення покине країну, що призведе до економічного колапсу. Військові частини та підрозділи будуть розформовані і більшість їх членів і прихильників режиму Сміта біжить до ПАР.

Після закінчення війни, до ПАР іммігрувала велика кількість колишніх військових та членів родезійських спецпідрозділів, які поступили на службу в ПАСО.

Прикордонна Війна ПАР

У 1960 в Південно-Західній Африці, яка перебувала під контролем ПАР, зорганізувався рух «Народна організація Південно-Західної Африки» або СВАПО.

Народна Організація Південно-Західної Африки , скорочено СВАПО (англ. SWAPO (South-West Africa’s Peoples Organization) – ліворадикальна організація, яка ставила собі за мету боротьбу з режимом апартеїду і проголошення незалежної Намібії на території Південно-Західної Африки.

У 1962-му році СВАПО створилпремьер-министро військове крило – Народно Визвольну Армію Намібії або скороченно ПЛАН (від англ. PLAN, People’s Liberation Army of Namibia). Народно визвольна армія Намібії почала готуватися до збройного протистояння південноафриканському управління.

У 1966 році почалися перші зіткнення з місцевою і південноафриканською поліцією. Міжнародне співтовариство підтримало СВАПО і в 1966 ООН позбавило ПАР мандату на управління Південно-Західною Африкою. Територія стала визначатися як «окупована Південною Африкою». Партія СВАПО стала вважатися на міжнародному рівні як офіційний представник від народу Намібії.

Koevoet (Куфут)

В ході антипартизанської війни, що розгоралася у Південно-Західній Африці, південноафриканці створили спеціальний підрозділ – Куфут .

Koevoet (Куфут: kuːfut, на африк. «цвяходер») – спеціальний поліцейський підрозділ, що вів боротьбу з партизанами в Південно-Західній Африці. Офіційною назвою підрозділу була SWAPOL-TIN африк. Suid Wes Afrika Polisie Teen-Insurgensie або SWAPOL-COIN , англ. South West Africa Police Counter-Insurgency. 

У підрозділ входили як білі, чорні так і «кольорові» бійці. Однак офіцери складалися тільки з білих африканерів або англійців, які проходили підготовку в спецпідрозділах.

Головною візитною карткою були південноафриканські бронеавтобуси Casspir . Південна Африка, стала першою в світі країною, яка взяла на озброєння мінозахищенні бронеавтомобілі класу MRAP (англ. Mine resistant ambush protected). 

Назва «Casspir» є анаграмою з абревіатур замовника SAP ( South African Police) і конструкторського бюро, яке його розробило CSIR ( Council of Scientific and Industrial Research).

Броенавтобус володів повним приводом і мав на озброєнні автоматичну 20-мм гармату або кілька кулеметів, калібру 7,62 мм. Така вогнева міць і наявність броні, часто вирішувала результат бою, оскільки партизани СВАПО зазвичай не мали важкого озброєння.

В одному бронеавтомобілі було 2 члена екіпажу, 1 офіцер і 10 поліцейських-слідопитів. Броньований автобус з повним приводом швидко доставляв загін на місце проведення операцій.

Така тактика антипартизанської боротьби показала себе вкрай успішно. Втрати Куфута до кінця прикордонної війни в співвідношенні до партизан були 1 до 40.

Як часто буває з контрпартизанських сполуками, Куфут проводили каральні акції і проти мирного населення. Широко застосовувалися тортури, зґвалтування і страти людей, яких підозрювали у пособництві СВАПО,

Армія ПАР в Анголі

У 1975 році незалежність від Португалії отримує сусідня з Південно-Західною Африкою – Ангола. У країні йде громадянська війна між трьома основними угрупованнями:

• МПЛА (Народний рух за звільнення Анголи (порт. Movimento Popular de Libertação de Angola, MPLA )  
• ФНЛА ( Національний фронт визволення Анголи, ФНЛА (порт. Frente Nacional de Libertação de Angola, FNLA )  
• УНІТА (Національний союз за повну незалежність Анголи, (порт. União Nacional para a Independência Total de Angola, UNITA)    

За кожним з угрупувань стояли зовнішні союзники, які мали свої інтереси в регіоні. МПЛА підтримувалася соціалістичним країнами, особливо СРСР і Кубою. ФНЛА підтримувалася сусіднім Заїром, США, Францією і Китаєм.

За посередництва МПЛА, в Анголі були організовані бази СВАПО. Звідти загони партизан ходили в рейди на територію Південно-Західної Африки і поверталися назад для відновлення сил. На території Анголи також відбувалося навчання і тренування бійців ПЛАН.

Щоб встановити на кордонах з Південно-Західною Африкою лояльний уряд, ПАР вирішила підтримати УНІТА на чолі з Жонасом Савімбі.

У жовтні 1976 року південноафриканська армія вперше вторглася в Анголу. В ході операції «Саванна» частини ПАСО спільно з бійцями УНІТА почали наступ з півдня на столицю Анголи – Луанду.

Під час операції південноафриканські сили вперше зіткнулися з кубинським підрозділами. До 1976 року в Анголі вже знаходилося близько 25 тис. Кубинських солдатів, які відрізнялися високою мотивацією, дисципліною і були добре озброєні. Крім того, з СРСР в Анголу були поставлені великі партії зброї та техніки (танки, БТРи, БМП, системи залпового вогню). Офіцери ангольської армії проходили навчання в Союзі. У самій країні навчали і координували дії ангольської армії близько 200 радянських військових радників.

Армія ПАР, будучи найсильнішою в регіоні, вперше зіткнулася з добре оснащеним і підготовленим супротивником.

Підсумок і висновки після операції «Саванна»

Зіткнення із застосуванням техніки показали відставання армії ПАР з технічної точки зору. Все південноафриканське озброєння складалося з модифікацій зброї часів Другої світової.

Незважаючи на технічне відставання ПАСО мало більш пристосовану до війни в саванах колісну техніку. Наприклад, колісні бронетранспортери Іланд насилу могли пробити Т-55 і Т-62, проте вони були більш маневрові в тактичному плані.

Досвідченість і вишкіл бійців зуміли врівноважити чисельну і технічну перевагу супротивника. Однак ПАР і ЮНІТА все ж не вдалося досягти поставлених цілей. Війська були відкинуті назад, до кордонів Південно-Західної Африки.

У 1976 році активні повномасштабні бойові дії припинилися і УНІТА перейшла до партизанської тактики. ПАР вивела армію з Анголи, обмежуючись періодичними рейдами і атаками на табори СВАПО в Анголі.

Ембарго на постачання зброї і переозброєння техніки ПАР

У 1977-му ООН наклало повне ембарго на постачання зброї в ПАР. Армія більше не отримувала деталей на імпортну техніку, інструкції і допомогу в техобслуговуванні.

Уряд Південної Африки розумів неминучість нових зіткнень і необхідність скоротити військове технічне відставання. Армія ПАР почала переозброюватися в дуже швидкому темпі. Необхідно було в короткий термін модернізувати техніку, щоб ефективно протистояти сучасним радянськими зразками.

Як не парадоксально, але ембарго ООН викликало сильне зростання місцевої, південноафриканської військової промисловості. А на відміну від інших країн Африки, ПАР вже мав сильний військово-промисловий комплекс після Другої Світової.

Більш того, в країні були досвідчені фахівці, які змогли заміщувати імпортні деталі на місцеві. Найбільшою зброярською корпорацією в Південній Африці стала Armscor, яка і взяла на себе більшу частину завдань модернізації.

Однак військові закупівлі все ж тривали, але вже через тіньовий ринок. Деякі частини поставлялися контрабандним шляхом, а також через підставні компанії. Великі партії комплектуючих надходили з Ізраїлю, який був у дуже схожому становищі.

До 80-х років ПАР фактично скоротила 20-річного відставання у військовій техніці. Були створені більш потужні гармати, здатні ефективно боротися з радянськими танками супротивника.

Військова техніка ПАР  

На кінець 70-х, початок 80-х, південноафриканські спеціалісти вважалися одними з найкращих експертів по модернізації озброєння у світі.

В ході Операції «Саванна» південноафриканська моторизована піхота пересувалася на позашляховиках Bosvark Mk1, які були переробкою закуплених раніше позашляховиків Mercedes-Benz Unimog S. Вони вже мали V-образне дно, яке захищали від мін. Однак бойові дії показали, що Bosvark не надавав десанту належного захисту навіть від стрілецької зброї.

Тому у 1978 році південноафриканська армія отримала свої найбільш впізнаванні БТР – Buffel (африк. «Буйвол»). Конструкція була ще більш вдосконалена для максимального виживання екіпажу при попаданні на міни, які широко застосовувались партизанами. Броня витримувала попадання із стрілецької зброї. Озброєння обмежувалося легкими кулеметами калібру 5.56мм або 7.62мм. 

Бронетранспортер Баффел застосовувався у самих різних сферах і набув широкої популярності в армії та поліції. Всього за 17 років було випущено близько 2985 БТР цієї лінійки.

Піхота також посилилася новими БМП Ратель (назва пішла від африканського борсука-медоїда «ратель»). Перші 13 зразків були виготовлені в 1975 році і отримали назву Ratel Mk.1. Однак основним став другий прототип – Ratel Mk.2. Він був оснащений 20-мм автоматичною гарматою і називався також Ratel 20. Гармата мала скорострільність в 750 постр / хв і могла пробивати броню радянських БТР-60 і БРДМ-2.

Згодом буде випускатись Ratel 90, яка мала 90-мм нарізну гармату, щоб самостійно боротися з танками. У машині розміщувалися 3 членів екіпажу і 8 чоловік десанту.

Під кінець 80-х будуть з’являться Ratel ZT3 з південноафриканським ПТКР ZT3 Ingwe який буде пробивати броньовані цілі на відстані до 5 км. Всього до 90-х було вироблено близько 1400 Ратель різних модифікацій.

У 1979 році була виготовлена остання модифікація бронеавтомобіля Eland 90 (який був переробкою з французького Panhard AML). У вежу встановили нову, 90-мм гармату, яка могла вражати цілі на 1200 м. До 1985 року ПАР вже виробляла по 200 одиниць таких броньовиків на рік.

Більшість нової техніки було розроблена на шасі черговий південноафриканської модифікації – позашляховиків SAMIL ( S outh A frican MIL itary). Вони створювалися спеціально для забезпечення максимальної прохідності в умовах африканського бушу.  

Артилерія ПАР

Зіткнення з радянськими гарматами і системами залпового вогню «Катюша» і «Град», спонукали південноафриканців до модернізації своєї артилерії. Замість гаубиць BL 5.5., часів Другої Світової та застарілих британських самоходок, були розроблені САУ G-5, власного виробництва.

Гармати надійшли на озброєння в 1983 році і були модифікацією канадської GC-45 і американської гаубиці М59 (М1 / М2). САУ отримало ряд покращень, що зробило його стрільбу досить точною навіть на великі відстані. Також були проведені роботи, що покращували автономність самохідної гармати.

Південноафриканські збройні сили також отримали власні РСЗВ (реактивні системи залпового вогню) Valkiri-22 Mk 1 (Валькірія). Вони були зроблені на шасі південноафриканського позашляховика SAMIL, як і більшість техніки ПАР. Оновлена ​​артилерія була ідеальною в умовах африканського бездоріжжя і могла швидко перекидатися в потрібний район для підтримки військ.

У 1979 на озброєння також надійшли РСЗВ Bateleur (назва місцевого виду орла на африкаансі), які могли вражати цілі 127-мм ракетами на відстань до 38 км. Вони ефективно показали себе в контрбатарейній боротьбі.

На базі БМП Ratel випускалися також самохідні міномети Ratel 60 (з 60-мм мінометом у башті) і Ratel 81 (з 81-мм мінометом без башти).

Танки ПАР

Через повну міжнародну ізоляцію і неможливость закупівлі нових озброєнь, усі танки ПАР будуть модифікаціями «Центуріонів». Тих самих які були закуплені ще в 50-х, до санкцій. У 1976 році розпочато їх модернізація для ефективної боротьби з новими радянськими танками.

Був збільшений калібр гармати з 83 до 105 мм, а також проведено ряд технічних покращень для більшої точності і захисту. Посилили також і  броню, для кращого захисту від попадань з сучасних гармат.

Нові танки отримали назву Olifant Mk.1A (з африк. «Слон») і стали основним бойовими танкоми ПАР. До кінця сімдесятих були переоснащені всі наявні Центуріони.

Армія ПАР часів апартеїду

Володіючи обмеженою кількістю білих рекрутів, на яких вона могла розраховувати, Південна Африка сподівалася на якість підготовки солдатів. Тому армія ПАР часів апартеїду мала одні з кращих спеціальних підрозділів світу.

Кінні стрільці ПАР

Південноафриканська військова традиція мала великий досвід застосування кінних стрільців. Армія ПАР виставляла кавалерійські ескадрони, які були гідними нащадками бурських кінних коммандос.

Кавалерія могла швидко і відносно безшумно переслідувати піших партизанів, а також влаштовувати засідки і раптові нальоти. В операціях з пошуку бойовиків ПЛАН часто залучалися підрозділи кінологів з собаками.

Морська піхота ПАР

У 1979 році в ПАР була сформована 1-а бригада морської піхоти. Підрозділ був необхідний для того, щоб і бійці південноафриканських ВМС могли брати участь в сухопутних операціях.

Офіцерський корпус створювався з піхотних і морських південноафриканських офіцерів, а також родезійських офіцерів з легкої піхоти. Морпіхи тренувалися за програмою спецпідрозділів, спільно з десантниками і спецназом. Бійці морської піхоти носили чорний берет.

Морські піхотинці брали активну участь в бойових діях в провінції Капріві у Південно-західній Африці. За весь час існування корпусу була здійснена лише одна масштабна десантна операція з моря і то під час навчань.

ВДВ ПАР

Південноафриканські парашутисти брали участь в бойових діях ще у другій світовій. Вже у 1966 році 1-й парашутний батальйон, який просто називався Parabat взяв участь в бойових діях у Південно-Західній Африці.

В 1978 році була утворена 44-я Парашутна Бригада, яка розростеться до 3 батальйонів. Бійці бригади будуть брати участь у великій кількості операцій, як на території підконтрольній ПАР, так і здійснювати десантування в Анголі.

Найбільш відомою операцією південноафриканських ВДВ стала битва за Кассінгу (4 травня 1978). В ході операції 370 десантників атакували табір біженців СВАПО на півдні Анголи. В ході боїв було вбито кілька сотень бійців ПЛАН та кубинських солдатів. Парашутисти втратили лише 3-х чоловік убитими.

В ході бою загинуло близько 4 тис. Мирних біженців, після чого ПАР звинуватили у військових злочинах, іменованих «Різанина в Кассінзі».

Спецназ ПАР «Реккі»

Перший підрозділ командос був створений в жовтні 1972 року і отримав назву «Reconnaissance Commando». Незабаром бійці спецназу здобули більш просте і зручне у вимові прізвисько – «Реккі».

Символом підрозділів спеціального призначення ПАР став бордовий берет і «роза вітрів». Символ мандрівників «Роза вітрів» відображав готовність діяти по усьому світі.

Південноафриканський спецназ вважався одним з кращих в світі. Майбутні «Реккі» проходили один з найжорсткіших відборів серед всіх армій. Рекрути вчилися не тільки вести бій, але і виживанню в африканській савані і на ворожій території.

Всього в армії ПАР було 6 розвідувальних полків спецназу:

• 1-й Reconnaissance Commando – повітряне десантування, розвідка, диверсії
• 2-й Reconnaissance Commando – складався з резервістів, які призивалися на службу в разі потреби.
• 3-й Reconnaissance Commando – таємні операції, ліквідація важливих персон (сформувався зі «скаутів Селуса»)
• 4-й Reconnaissance Commando – морські операції, бойові плавці.
• 5-й Reconnaissance Commando – боротьба з партизанами, імітація партизанського загону.
• 6-й Reconnaissance Commando – сформувався з бійців родезійського SAS.

Після закінчення війни в Родезії з бійців родезійського спецназу, які емігрували в ПАР, було сформовано два полки – 3-й і 5-й. Однак експеримент виявився невдалим, спроба інтегрувати родезійські підрозділи в ПАСО провалилася. У 1981-му обидва полки були розпущені, а бійці що лишилися, були розподілені по різних частинах.

Спецназ діяв в операціях як ПАР і ПЗА, так і в сусідніх країнах. Реккі вели розвідку, перехоплювали кораблі, підривали мости, ліквідували партизанські загони і виконували безліч інших важливих завдань.

Ближче до 80-х, після чисельних втрат, командування вирішило берегти своїх елітних солдатів і спецназ почав займатися саме проведенням розвідки. Оскільки загін займався диверсійною діяльністю в Африці то серед Реккі було багато чорношкірих бійців.

До слова останнім солдатом ПАР загиблим у прикордонній війні став капрал Герман Карстенс з 1-го розвідувального полку. Він помер від ран після бою з партизанами СВАПО 4 октрября 1988 року. Розвідник загинув в бою через 4 дні після свого 20-річчя. Всього за час прикордонних воєн при виконанні завдань загинуло 80 спецназівців і 1 потрапив в полон.

Завершення прикордонних війн ПАР

За час прикордонних воєн було проведено безліч військових операцій у Південно-Західній Африці та Анголі. Південноафриканські війська перетинали тільки кордон з Анголою більше ніж 500 разів. Не дивлячись на блискуче виконану модернізацію техніки, ПАР програвала в наявних ресурсах сусіднім африканським республікам.

Цьому сприяла повна міжнародна ізоляція. Після падіння режиму в Родезії і відходу з Африки Португалії, ПАР залишилася зовсім без зовнішніх країн-союзників.

ПАСО також через політику апартеїду була сильно обмежена в рекрутах, оскільки кількість білих чоловіків було неможливо порівняти з мобілізаційними ресурсами сусідів.

Ангольська армія, в свою чергу, тільки посилювалася, відбиваючи усі спроби вторгнень. Набирав обертів і рух СВАПО, яке вже забезпечувався все більш важким і сучасним озброєнням з Анголи.

У 1988 році, після чергової невдалої спроби вторгнення і битви при Квіто-Кванавале почалися мирні переговори. Після домовленостей, південноафриканські війська вже назавжди покинули Анголу.

У тому ж році, ПАР втомлена від нескінченної війни зі СВАПО, погодилася на передачу Південно-Західної Африки під контроль ООН. І в 1989-му році ПЗА здобула незалежність і стала називатися Намібією.

У самій же Південній Африці сильно зміцнів рух АНК (англ. African National Congress, ANC). Чорне населення в країні, незважаючи на обмеження кількісно зросло, і частка білих вже становила лише 1/10 частину. Величезна кількість таких важливих для країни ресурсів витрачалася на контроль і забезпечення політики апартеїду.

Режим почав тріщати по швах і підрозділи ПАСО стали активно використовуватися більше для придушення постійних заворушень та демонстрацій.

У 1989 році новий президент Нельсон де Клерк почав курс на згортання політики апартеїду, через його неефективність. І вже в 1994-му році були проведені загальні вибори, куди були допущені всі громадяни країни, незалежно від кольору шкіри.

Прогнозовано переважна більшість чорношкірих вирішила результат виборів на користь партії Африканського Національного Конгресу. Президентом став Нельсон Манделла, зусиллями якого вдалося уникнути геноциду білого населення в помсту за апартеїд.

Однак повністю зупинити насильство по відношенню до білих південноафриканцям не вдалося. Криміногенна обстановка погіршилася, коли чорне населення стало залишати бантустани і стікатися в міста. Коли головний ворог в особі апартеїду був повалений, розпалилися і міжплемінні конфлікти.

Підрозділи південноафриканської армії стали виконувати фактично миротворчі місії у своїй власній державі, займаючи позиції між ворожими сторонами. Проте з країни все ж почався відтік білого населення. Віяння суспільства як завжди відобразилися і на армії ПАР.

Південно-Африканські Національні Сили Оборони (SANDF)

У 1994 році збройні сили ПАР були перейменовані в (ПАНСО) Південно-Африканські Національні Сили Оборони (англ. SANDF – South African National Defence Force). Частина підрозділів була скасована. Після скасування квот національний склад у військах сильно змінився.

Разом з чорношкірими призовниками в збройні сили перебралася і традиційна африканська культура. Таким чином був поступово витіснений дух африканерів, який був стержнем армії протягом усього 20-го століття. Сьогодні в світі діє кілька десятків організацій колишніх солдатів і ветеранів ПАСО.

А нова армія ПАР і сьогодні залишається однією з найсильніших в регіоні.