Галогласи – це елітні важкоозброєні воїни найманці, які здобули особливу популярність в Ірландії та Північній Шотландії в XIII-XVII століттях. Найбільш відомим їх символом була скандинавська сокира та шотландський дворучний меч клеймор.
Походження: Шотландці чи Ірландці?
Жорстокий МакДональд –
Вільям Шекспір, Макбет
Там безжальний Макдональд
(Злочинець справжній — сонмищем підлот
Негідника природа наділила)
Набрав на заході по островах
Кернів, Галогласів. І фортуна
На кляті підступи його всміхнулась,
Немов повія. Але все намарно.
Історія цих воїнів починається з колонізації норвежцями в 9 столітті Північно-західної частини високогірної Шотландії і Гебридських островів (Північніше Шотландії), які до цього були населені ґельськими племенами.
Ґели (ґельська. Gàidheal) – є нащадками древніх кельтських племен, які поселилися в Ірландії і змішалися з місцевими народами, сформувавши ірландську народність. У 5 столітті н.е. частина з них переселилася в Шотландію де вони злилися з піктами і стали предками високогірних шотландців-горян (highlanders). Волинка, кілт, прізвища з приставкою «Мак» (що означає син) є особливостями цієї культури.
За епохи вікінгів, північний захід Шотландії зазнав великої кількості нальотів скандинавів. Незабаром на найпівнічніших островах Британії почали з’являтися вже перші поселення норвежців.
Поступово вікінги стали асимілюватися з місцевим населенням, що в загальному було типовим для них явищем. В результаті таких шлюбів поступово з’являлись люди, змішаного норвезько-ґельського походження. І хоча вони продовжували спілкуватися між собою ґельською мовою, вплив півнчіної культури на них був дуже суттєвим.
Часом найбільшої могутності цих північних територій була середина 12 століття. Місцевий полководець Сомерленд створив Королівство Островів і став першим його правителем. Люди, що населяли його землі, номінально були васалами норвезького короля і воювали зі скотами за регіон Аргайл на заході Шотландії. Причому якщо скоти вже впроваджували феодалізм, то нащадки норвежців до останнього зберігали племінний устрій.
Скоти – це група кельтських племен, які прибули до Ірландії приблизно в 4 столітті до н.е. У 5 сторіччі н.е. велика їх частина переселилася в північну частину Британії, яка згодом стала називатися Шотландія (анг. Scotland), буквально – земля скоттів.
Ірландські ґели навіть стали називати напівкровок, що населяли Королівство Островів, особливим терміном Gall Gaeil (букв. «Іноземні ґели»). Саме ці люди, які мають скандинавське походження згодом стали утворювати й протягом двох століть формували загони Галогласів.
Сам термін Галлогас (ґельська. Gallóglach) – означає чужоземний молодий воїн і безпосередньо вказує на його чужорідне походження. До нас це слово прийшло в англійському варіанті вимови (англ. Gallowglass).
Зброя Галогласа
Давайте подивимося на екіпіровку типового галогласа за часів їх розкіту (1350-1450 р.).
Вже з першого погляду на екіпіровку воїна вгадувалося норвезьке походження. Недарма основним і найпопулярнішим зброєю Галлогласов була велика скандинавська сокира.
Бродекс (анг. Broadaxe) – сокира з широким лезом і довгою ручкою. Ця знаменита сокира, яка в Британії називався «sparth axe» мала древко близько 6 футів (прибл.182 см). Археологами знайдені головки найрізноманітніших стилів і форм, проте всі вони мали як широке лезо, так і дуже довге древко.
В якості основної зброї також використовували важкі списи середньої довжини, палаші і звичайно ж мечі. Починаючи з 14 сторіччя, почали з’являтися величезні шотландські дворучні мечі – Клеймори, які також стали одним з символів галогласів.
Оскільки перевагу в бою віддавалася дворучній зброї, щитів воїни практично не носили. Довга дворучна зброя дозволяла тримати супротивника на дистанції. І якщо в Європі за таке можна було цілком собі заробити болт від генуезького арбалетника, то для Ірландії це було в порядку речей.
На додачу до дворучної зброї, воїн цілком міг мати при собі ще і звичайний одноручний меч англо-ірландського типу. В якості останнього аргументу галогласи носили невеликий листовидний гельський кинджал з подвійною заточкою Скін ду (гельська. Sgian Dubh- чорний ніж). Однак він використовувався частіше саме для побутових потреб.
Метальною зброєю також не гребували. Воїн міг мати при собі як лук так і дротики, які на час рукопашної віддавав зброєносцям. Тому навіть на етапі зближення воїни вже могли брати участь в бою.
Обладунки, Броня та Одежа Галогласа
Перш за все під броню одягалися підперезані туніки нижче коліна лайнухи (ґельська. Laynuh), з рукавами до зап’ястя. Доволі популярними були лайнухи кольору шафрану (яскраво-жовтий). Саме його найчастіше зображують на малюнках. Поверх туніки одягали сорочки з вовни, льону та інших щільних підручних матеріалів. Штани носили зрідка. Бійців у штанях можна побачити хіба що у найманців на англійській службі. На малюнках сучасників воїни часто були зображені саме з голими ногами.
В якості взуття носили звичайне ірландське або англійське взуття того часу. Часто на зображеннях можна побачити воїнів босоніж, проте це здається дивним, так ходити без взуття по середньовічному полю бою було б дуже травматичним заняттям розкидають там булав всяких пройти ніде.
Основними елементами броні були довга кольчуга, яка одягалася під стьобану куртку. Однак не кожен воїн міг дозволити собі кольчугу, тому іноді вибирали захист по простіше (в тих же стьобаних куртках або шкіряних обладунках). Особливо багаті і знатні могли дозволити собі мідні кіраси або нагрудні пластини.
В якості шолому використовувалися англійські, місцеві ірландські і норманські зразки. У 14 столітті був дуже популярним бацинет в різних варіаціях, а далі кабасети і моріони.
Підперізувалися шкіряним ременем ірладского-шотладского типу, з кільцевою пряжкою. Іноді носили ремені з тканої вовни і зплетеної шкіри. На них закріплювався меч і кинджал. Зверху одягали також плащі ірландського типу, які захищали від ірландської негоди.
Таким чином зовнішній вигляд воїна був солянкою з предметів всіх сусідніх культур Британських островів.
Керни – Ірландські Воїни та Супутники Галогласа
Керни справили сильне враження на своїми дивними нарядами і люттю, повертаючись з набігів з відрубаними головами, що звисали з їхніх неосідланих поні.
Десмонд Стюард про кернів під час війни у Франції у 15 століття.
Галлогласи фактично виконували роль ірландських лицарів. Вони були воїнами, які отримували землі від лорда або володіли своїми наділами. Це дозволяло їм утримувати легкоозброєних зброєносців, яких називали кернами.
Слово Керн (англ.kern) – це англійська версія ґельського слова ceithern. Сeithern називалася група воїнів, а один воїн називався ceithernach. По суті цим словом в Ірландії називали всю легку і мобільну піхоту.
В англійській мові цим терміном позначали ґельського солдата з середньовічної Ірландії або шотландських бандитів-мародерів з Високогір’я (також їх називали похідним від керна словом «катеран»). До речі термін ceithernach і досі використовується в сучасній ірландській мові для назви пішака у шахах.
Найбільш популярною була зв’язка з одного галлоласа і двох кернів. Такий загін назвався «Спарр» від назви бойової дворучної сокири (англ. Sparth axe). Один із кернів доглядав за зброєю і носив дротики та лук свого господаря. Зазвичай це був більш старший і досвідчений з кернів. Другий, молодший, частіше юнак, носив провіант і похідне спорядження, готував їжу та дбав про табір. У битві вони виступали в ролі легкої піхоти і стрільців, які підтримували добре озброєних галогласів. Вони могли надати не тільки підтримку в бою, а й первинну медичну допомогу.
В якості зброї керни використовували звичайну одноручну зброю: меч (claideamh), довгий кинджал (scian), а також різноманітні булави і бойові палиці. Найбільш поширеним була древкова зброя (списи, бойові коси). Зброєносці також в бою носили лук і колчан пана, а самі мали короткий ірландський лук (bogha), сулиці (ga) і прості дротики. Іноді керни озброювалися простими дерев’яними щитами.
Другою популярним варіантом Спарр була пара з пішого керна і юнака вершника в додаток до галогласа. Такі вершники також грали роль застрільників. У бою вони пересувалися на низькорослих перевірених кониках без сідла і стремен і носили з собою близько 3 дротиків, або короткий ірландський лук. Другий керн озброювався держаковою зброєю.
Галлоглас, будучи найбільш захищеним бився попереду. Його безпосередньо підтримував керн з держаковою зброєю, а юнак конюх носився поруч і обстрілював противника з лука, або кидав в нього дротики. Після прориву лінії кіннотник або відходив, або спішувався і потім приєднувався до свого Спарра.
Найчастіше керни билися без обладунків, проте іноді могли носити шкіряне броню, яка не сковував рухів. Оскільки керни були легкоозброєні то головними їхніми перевагами були швидкість та мобільність.
Головною тактикою кернів були швидкі блискавичні наскоки. Така тактика швидкого удару і відступу була відпрацьована ірландцями при захопленні худоби – частої причини конфліктів на територіях ґелів. У місцевих війнах керни були дуже корисні під час набігів і відганяли захоплений худобу з ворожій території, а також підтримували більш тяжко озброєних бійців.
Про використання кернами кольчуги в джерелах не згадується. Що є логічним з огляду на мізерну ступінь розвитку метало обробки в середньовічній Ірландії, а, отже, і вартість такого обладунку.
«… Типу піхотинця, злегка озброєного мечем, “мішенню”[круглим щитом c заклепкою посередині] з дерева, або луком і зв’язкою стріл з зазубреними наконечниками, або ще трьома дротиками, які вони кидають з дивовижною легкістю і кучністю.»
Джон Діммок, служив під керівництвом лорда-лейтенанта Ірландії Єлизавети
Іноді, за підходящих місцевості і бойових умов, керни самостійно вступали в ближній бій.
Іноді, за умови, що місцевість і час були слушними, керни самостійно вступали в ближній бій. Тоді їх головним козирем ставала швидкість і маневреність. Якщо їх противники панікували і тікали, то швидкі керни стрімко наздоганяли і збивали тікачів з ніг. Якщо ворожі солдати стояли твердо, керни просто відступали, щоб пізніше відновити свої наскоки. У тих випадках, коли їх переслідували в більш важкодоступній місцевості – болотах або лісах, мисливці ризикували самі стати жертвами полювання, оскільки керни могли швидко повернутися назад, обійти і знищити ізольовані групи поодинці.
Тактика Галогласів
Важкоозброєні нормасько-ґельскі воїни проявляли відмінну стійкість і почали дуже цінуватись як в Шотландії, так і в Ірландії. Недарма вони стануть елітними бійцями в арміях Британських островів аж до 17 століття.
Кіннота і лучники в цьому регіоні були не особливо сильні, тому важка піхота з могутньою дворучною зброєю представляла собою грізну силу. Тяжко озброєні воїни могли довго стримувати натиск, чим давали можливість іншим підрозділам перегруповуватись або викрадати худобу під час нальотів.
Під час великих битв галлогласи об’єднувались у підрозділи від 60 до 100 які називались Корругхад (ґельська. Corrughadh), що означало буквально «Битва». До загону також приєднувались керни. Разом виходила значна сила в 300 бійців з важкою ударною піхотою і легкими піхотинцями підтримки, іноді навіть кіннотою та застрільниками. Однак так було далеко не завжди і частіше загін налічував до 80 осіб з абияк озброєними кернами і всіма, кого могли зібрати.
Командиром загону був Консапал «Consapal», простою мовою – Капітан. Він відповідав за всі фінансові та організаційні справи. Конспал також стежив за дисципліною і накладав штрафи та покарання на бійців.
У місцевих ірландських міжусобицях, де більшість військ формували легкі піхотинці і кавалеристи, галлогласи добре себе показували у відкритих боях. Однак, вже під час воєн з добре озброєними і броньованими англійцями, вони почали діяти більш як ударні і засадні війська.
Це було продиктовано тим, що у відкритому бою галогласи були дуже уразливі для англійських лучників і найчастіше були менш чисельними ніж англійські загони важкої піхоти.
Звичайною тактикою в боротьбі з англійцями було заманювання кернами англійських загонів на просіки і переправи. Там на них з флангів різко накидалися галлогласи. В якості приманки використовувалися найбільш швидкі бійці. Вони переслідували і закидали англійські загони дротиками і камінням з пращ.
Ворожий загін починав переслідувати стрільців і заходив на місце засідки. Далі з обох флангів на англійців миттєво кидалися галогласи. Швидким і сильним натиском вони швидко змітали дезорганізовані загони. Це тактика використовувалася по всій Ірландії, тому англійські командири з особливою обережністю походили через ліси і переправи.
Елітарність і популярність
Уже в 11 столітті норвезько-шотландські воїни почали найматися на службу до ірландських вождів. Вони стали важливим фактором під час стримування Нормандського вторгнення в Ірландію.Причиною їх появи на острові були політичні зміни в Шотландії.
Спочатку вищезгадані лорди Королівства Островів були васалами норвезького короля. Однак вже в 1266 році вони принесли васальну клятву шотландському правителю. Таким чином норвезько-гаельські клани стали активно брати участь в житті Шотландського Королівства.
За часів повстання Вільяма Уоллеса і Роберта Брюса в 13 столітті, галлогласи билися на стороні шотландців у боротьбі за незалежність. Після їх поразки багато представників цих високогірних кланів, щоб уникнути шибениці, змушені були на зовсім переселиться в Ірландію.
Яскравим прикладом осілих династій є Шотландські клани МакСвіні, які вступили на службу до клану О’Доннел, який правила в Донеголі (Північ Ірландії). На острові осіли і інші відомі клани, такі як МакДолнальди з Антріма, МакКейб, Макрорі, МакДуггали, які також найнялись на службу до місцевих правителів.
Династії, що прибули на острів, отримали наділи, достатні щоб прохарчуватися і мати кошти на озброєння. Натомість вони зобов’язувалися виставляти солдатів на війну і брати активну участь у захисті ірландських королівств. Тут галлогласи вже виступають в ролі звичайних осілих лицарів у тогочасній феодальній системі.
В цей час в Ірландії без їхньої участі не обходився жоден конфлікт. Кожен з вождів намагався мати хоча б один загін галлогласів. Вони стали елітною важкою піхотою і охороною вождів, подібно хускарлам в англосаксонській Британії.
Місцеві лорди дуже цінували їх з низки причин:
- По-перше, вони мали занадто важке озброєння, щоб втекти з поля бою. Це різко відрізняло їх від місцевих легких піхотинців які тікали при найменшій небезпеці.
- По-друге, вони мали велику стійкість і натиск, швидко кидались на супротивника і вкрай рідко відступали, швидше гинули цілими загонами.
- По-третє, на відміну від інших вікінгів найманців, вони не могли швидко перекинуться до багатшого роботодавця, через те, що були прив’язані до своїх земельних наділів.
- По-четверте, хоч вони і говорили тією ж мовою, все-таки вони були чужинцями. Вони сторонилися від місцевої політики та інтриг.
В цей час Галогласи цінувалися настільки, що ірландські королі видавали закони, типу «напад на галлогласа буде сприйматися як напад на Господа». Воїнів додатково задобрювали різного роду привілеями. Наприклад, бійцеві найманих загонів багато могло зійти з рук, навіть вбивство.
Оплата
Оплата за службу за місцевими мірками була більш ніж щедрою. Один галоглас отримував по три корови за сезон, а також вдосталь забезпечувався їжею у вигляді масла, свинини і кукурудзяного борошна.
Капітан загону найманців (Консапал) отримував щорічно вже 36 голів худоби, повний пайок для себе та свого коня. Однак з іншого боку командир також міг отримати штрафи за зниклого бійця в дві корови (1 за людину, і ще 1 за його обладунки). За втрачену сокиру стягувався один шилінг, за спис – один грот.
Якщо спочатку послуги найманих загонів оплачувалися худобою, то оцінивши користь найманців місцеві королі намагалися розплачуватися землею. Це був хитрий хід, щоб воїни осідали саме в їх підконтрольних володіннях.
Перші згадки в ірландських хроніках датуються 1259 роком, коли правитель Королівства Коннахта (західна частина Ірландії) Х’ю Макфелім О’Коннор отримав в придане до нареченої з Гебридських островів два корругада з 160 шотландських важких воїнів.
В той час військові підрозділи в якості приданого не були чимось дивним для регіону. У 1569 році Турло О’Ніл отримав в придане від Леді Кемпбелл, вдови Джеймса Макдональда в придане 1200 галогласів. Важливо розуміти, тут підраховуються воїни без кернів, а значить загальна чисельність бійців була в 2-3 вище.
Однак середньовічна Ірландія була не те щоб країною можливостей. Худоба і земля – це звичайно добре, але золото і срібло приваблювало найманців більше. Деяким воїнам просто хотілося взяти участь у чомусь більшому, ніж просто війна за худобу.
У пошуках кращого заробітку Нормано-ґели починають збиватися в загони і йдуть служити найманцями в сусідні королівства. У цей період загони шотландських найманців б’ються за ґельських ірландських, англосаксонських та нормандських лордів. Вони встигли послужити навіть англійської лорду-наміснику Ірландії. До слова англійські командири називали їх «замком з кісток» за їхню героїчну стійкість.
Згодом галогласи витіснили всю подібну їм важку піхоту і вже місцеві ірландці стали формувати загони галогласів з чистокровних ірландців за цим зразком.
Також якщо по початку капітани брали до себе тільки сородичів норвезько-гельської походження, то після того, як вони облаштувались в Ірландії, то стали набирати в свої ряди і міцних місцевих ірландців.
Кінець епохи галогласів
В ході чергових англо-ірландських воєн з Тюдорами, які розтягнулися майже на сторіччя (1529 – 1603 рр.) Галлогласи знову зійшлися в бою з англійцями. Вони з іншими шотландськими найманцями були вагомим аргументом в боротьбі вже за ірландську незалежність.
У 15-16 столітті позиції галлогласов були міцні як ніколи. У документі «Опис сили Ірладців», що датується початком 16 століття, ірландські війська з провінції Лейнстер описуються наступним чином:
- 522 вершників
- П’ять батальйонів галлогласів
- тисяча чотириста тридцять два керна
Причому подібний склад армії мали і інші провінції. МакКартхай Мор командував 40 вершниками, двома батальйонами важких воїнів і 2000 легких піхотинців. А Граф Десмондский привів 400 кіннотників, три батальйони галлогласів і 3000 кернів, а також батальйон арбалетників і гармашів.
До 1512 року на Ірландському острові існувало близько 59 загонів галогласів підконтрольних ірландській знаті. У 1517 році в описі ірландського війська під Томонд також згадується його склад:
- 750 вершників
- 2324 керна
- 6 «баталій» галлогласів (60-80 вояків), які були озброєні списами
Їх супроводжували керни, деякі з яких також мали при собі додаткові списи і луки.
Як ми бачимо, керни і галлогласи на території Ірландії витіснили всі інші види військ епоху Пізнього Середньовіччя.
Навіть незважаючи на істотне збільшення вогнепальної зброї в англо-ірландських конфліктах галлогласи все ще займали важливу роль у військах. Також вони активно наймалися і в палаючу релігійними війнами Європу. Ірландські найманці в різний час були частиною голландської блакитної гвардії та швейцарської гвардії Папи Римського. Галлогласи також в складі армій Густава II Адольфа вторгалися до Лівонії під час Тридцятилітньої війни.
Однак, коли світ вже вступив в нову епоху і на полях Європи з’являлися армії нового зразка, облік галлогласів не змінювався. Вони і далі продовжували користуватися зброєю і обладунками своїх предків. І якщо в першій половині 15 століття вони ще могли відігравати важливу роль, то в 17-му столітті, важкі піші лицарі в кольчугах і з сокирами, навіть виглядали як щось досить давнє.
Їх ще активно використовує полководець Хью О’Нілл під час ірландського Тиронського повстання проти англійців (1594-1603), також відомого як Дев’ятирічна війна. Однак після розгромної поразки в битві при Кінгселі в 1601 р., ера галлогласів підійшла до кінця. Того ж року активне вербування нових найманців припинилося, проте деякі шотландські найманці все продовжували прибувати до Ірландії аж до 1640-х років.
Останні згадки про використання галлогласов в військових діях датується 1646 роком, коли вони билися у військах ірландського генерала О’Ніла в битві при Бенбербері в ході воєн Трьох Королівств (серія конфліктів Англії, Шотландії та Ірландії з 1639 по 1651 рік).
Після цього Галлогласи пішли в минуле, назавжди залишившись одним із символів ірландської військової слави.
