Альшпіс (нім. Ahlspiess) – це ударний спис з наконечником у вигляді довгого шипа, який був популярний в Західній Європі у 15-16 століттях. Зброя застосовувалася для пробивання колючим ударом кольчуги і лат.
Виникнення

Зброя вперше з’явилася приблизно в Швейцарії або Верхньої Бургундії до 15 століття. В цей час все більше поширювалося захисне озброєння – кольчуги і обладунки. А значить і виникала потреба у зброї, з більшою пробивною силою.
Тоді швейцарські або бургундські майстри прилаштували гранований шип (до 50 см) до древка, наче шило. Новий спис так і став називатися «Ahlspiess», що означало буквально «спис-шило». Дійсно, якщо подивитися на картинку, то схожість відразу кидається у очі. Так само як і мета – зосередити пробивну енергію на тонкому наконечнику, щоб мати більший шанс на пробиття.

Довге шило відмінно пробивало кольчугу. Однак вже для обладунку пробивної потужності було недостатньо, хіба що кінний лицар буде мчати назустріч на повному ходу.
Зброя сама по собі не було багатофункціональною, на відміну від свого побратима полекса. Альшпісом можна було лише колоти і захищатися. Кожен випад міг бути для солдата фатальним, якщо він промахувався. Роблячи колючий удар, солдат скорочував дистанцію з противником і позбавлявся можливості захисту. Щита до дворучної зброї не брали.
Тому з альшпісом воювали саме в строю, під прикриттям пікінерів та інших алебардистів. Особливо зброя була популярна серед швейцарської піхоти.
Конструкція

Зброя Альшпіс у класичному варіанті складається з трьох частин:
• Довгий шип
• Рондельний захист
• Держак (древко)
1.Шип мав чотиригранну форму і виготовлявся довжиною до півметра. Також зустрічалися варіанти з округлим шипом. Завдяки цій частині, спис і отримав свою альтернативну назву – «спис-шило». Таким «шилом» піхотинець бив у незахищені області обладунків. Пробити сам обладунок, колючим ударом вдавалося лише за щасливих обставин, які описувалися вище. В цьому плані зброя сильно програвала люцернському молоту, який мав подібну довжину, але, обладунки пробивав.
2. Рондельний захист – це кругла металева деталь, у вигляді диска, закріплена на держаку. Вона захищала руку бійця від випадів противника і також слугувала упором під час удару. Однак це була остання ступінь самооборони. Якщо противник виходив на дистанцію для удару, то шанси у бійця сильно зменшувалися. Далеко не усі екземпляри були забезпечені таким захистом. У дешевших і простих варіантах було просто звичайне древко, без диску.
3. Держак мав довжину від 1,5 до 1,8 м, що робило загальну довжину зброї понад два метри. Саме недосяжність і була головним захистом піхотинця на дальній та середній дистанції. З такою довжиною зброї, понад два метри, боєць почував себе комфортно у строю пікінерів.
Популярність і зникнення

Зброя була простою і дешевою у виготовленні і нею можна було озброїти відразу багато солдатів. Її собі могли дозволити не дуже заможні піхотинці, які використовували її для боротьби з лицарями.
Бійці з альшпісамі могли швидко і ефективно колоти супротивника на середній дистанції, і відмінно доповнювали довгі і неповороткі піки та рублячі алебарди.
Альшіс поширився у Західній Європі, так як саме там ідеально доповнював функціональність піхоти. Крім Швейцарії зброя була дуже популярною у Франції, Англії, Бургундії, Австрії, а також Чехії.
Альшпіс в силу його популярності використовували на лицарських турнірах, нарівні з полексом. На малюнках ми бачимо альшпіс, який має коротке древко і більше нагадує меч. Саме такий меч альшпіс використовували на турнірах. Він мав набагато кортший держак і круглий шип, та був відомий під італійським назвою candeliere «свічник», за схожу форму.
З появою вогнепальної зброї і поступового зникнення броньованих лицарів з поля бою, у списі-шилі відпала потреба. Більш важливою стала довжина та практичність. До 17 століття альшпіс був витіснений простою і дешевою пікою та використовувався хіба що для тренувань у фехтуванні.
